Розділ «Свято, що завжди з тобою»

— Я зовсім не до того, — сказала вона. — Принесете, коли вам буде зручно.

— О якій порі у вас буває Джойс? — запитав я.

— Якщо приходить, то звичайно десь надвечір, — відповіла вона. — А ви ніколи його не бачили?

— Одного разу бачили у Мішо, він обідав там із сім'єю, — сказав я. — Але нечемно дивитись на людей, коли вони їдять, та й надто дорогий він, той ресторан.

— Ви обідаєте вдома?

— Останнім часом здебільшого вдома, — відказав я. — У нас добра куховарка.

— Поблизу вашого дому немає ресторанів, правда ж?

— Немає. А звідки ви знаєте?

— Там мешкав Лярбо, — сказала вона. — А так йому там дуже подобалося.

— Найближче місце, де можна добре й недорого попоїсти, це ресторан біля Пантеону.

— Я не знаю того кварталу. Ми обідаємо вдома. Приходьте колись разом з дружиною.

— Спершу мені треба розплатитися з вами, — сказав я. — Але я дуже вам вдячний.

— Читайте собі спокійно, — мовила вона.

Наше помешкання на вулиці Кардинала Лемуана складалося з двох кімнат без гарячої води й каналізації — за неї правив бак; та для того, хто звик до надвірних вбиралень у Мічігані, це була не бозна-яка незручність. Ця домівка, з добрячим пружинним матрацом на підлозі, що правив за ліжко, любими нам картинами на стінах та мальовничим краєвидом за вікнами, була для нас і веселою, і чепурною. Повернувшись туди з книжками, я розповів дружині, на яке чудове місце натрапив.

— Ой, Теті, треба сьогодні ж таки піти й розплатитися, — сказала вона.

— Звісно, — сказав я. — Підемо разом. А потім спустимося до річки й погуляємо по набережних.

— Пройдемося вулицею Сени, й позаглядаєм до всіх торговців картинами, й роздивимось вітрини крамниць.

— Гаразд. Ми можемо гуляти, де захочемо, а тоді зайти в якесь нове кафе, де ми нікого не знаємо й нас ніхто не знає, і випити там по чарці.

— Або й по дві.

— А потім можемо зайти десь повечеряти.