Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Пабло знов сказав щось священикові, але священик не відповідав. Тоді Пабло нахилився над столом, узяв ключа і кинув його вартовому, що стояв коло дверей. Той упіймав ключа в повітрі, й Пабло схвально усміхнувся. Вартовий встромив ключ у замок, повернув його й відхилив двері, ховаючись за ними від натовпу, що ринув усередину.

Я бачила, як вони вдерлися, і в цю мить п'яниця, що стояв зі мною на стільці, заверещав: «Айї-ї! Айї-ї!» Він просунув голову між грати так, що затулив мені все вікно, й закричав: «Бий їх! Бий їх! Ріж! Бий!» — і обома руками відштовхнув мене вбік, і мені вже нічого не було видно.

Я пхнула його ліктем у живіт і сказала:

— Ти, п'янюго, чий це стілець? Дай подивитися!

Але він тільки шарпав обома руками грати і горлав:

— Бий їх! Бий! Ріж! Отак! Бий! Ріж їх! Cabrônes! Cabrônes! Cabiônes!

Я з усієї сили вдарила його ліктем і сказала:

— Cabrôn! П'янюго! Дай подивитися!

Тоді він обома руками пригнув мою голову, намагаючись зіпхнути мене з стільця, щоб йому самому зручніше було дивитись, всією своєю вагою навалився на мене й загорлав іще дужче: і

— Бий їх! Отак! Отак! Бий!

— Щоб тебе самого побило! — сказала я й щосили вдарила його в найболючіше місце, і йому таки заболіло: він відпустив мою толову, схопився за те місце й сказав: «No hay derecho, mujer. He маєш права робити цього, жінко». А я тим часом зазирнула у вікно й бачу, що кімната повна людей, і вони б'ють фашистів гирлигами, і молотять, ціпами, і гатять, і гамселять, і штрикають дерев'яними вилами з обламаним зуб'ям, і ці вила вже не білі, а червоні, і все там ходором ходить, а Пабло сидить у великому кріслі з рушницею на колінах і дивиться, а довкола всі ревуть, б’ють і ріжуть, і люди верещать, наче коні під час пожежі.

Я бачила, як священик, підібравши сутану, перелазить через лаву, а ззаду його ріжуть серпами й кривими ножами, аж врешті хтось схопив його за полу, й почувся пронизливий зойк, потім ще зойк, і я побачила, як двоє штрикають священика в спину серпами, а третій тримає його. Священик простяг руки, потім ухопився за спинку якогось крісла, але тут стілець, на якому я стояла, розвалився, і ми з п'яницею гепнулися на бруківку, яка смерділа вином і блювотинням, а п'яниця все сварився на мене пальцем і казав: «No hay derecho, mulet. No hay derecho. Ти мене скалічити могла». Люди натискали на нас, проштовхуючись до ayuntamiento, але я бачила тільки їхні ноги, що переступали через поріг, і п'яницю, що сидів навпроти мене, тримаючись за те місце, куди я його вдарила.

Так скінчилася розправа з фашистами в нашому містечку, і я рада, що більше нічого не бачила, бо, якби не той п'яниця, я побачила б усе. Добре, що він не дав мені додивитися до кінця, бо того, що діялося в ayuntamiento, краще було б не бачити.

А тим часом той другий п'яниця ніяк не міг утихомиритися. Коли ми підвелися з землі після того, як зламався стілець, люди ще пхалися в двері ayuntamiento. І тут я побачила, що той, з червоно-чорною хусткою, знову чимсь поливає дона Анастасіо. Голова в нього хиталася з боку на бік, і він насилу міг сидіти. Однак усе лив і чиркав сірником, лив і чиркав, аж урешті я підійшла до нього й сказала:

Що ти робиш, негіднику!

— Nada, mujer, nada, — відповів він. — Відчепися від мене.

І тут, може, через те, що, ставши перед ним, я загородила собою вітер, сірник загорівся, і синій вогник побіг рукавом дона Анастасіо вгору, до його потилиці, а п'яниця задер голову й загорлав щосили:

— Мертвих спалюють! Мертвих спалюють!

— Хто? — крикнули з натовпу.

— Де? — озвався ще хтось.