Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Наглузувавшись із дона Фаустіно, вони вже не розуміли, що дон Гільєрмо зовсім інша людина і коли вже його вбивати, то треба вбивати швидко й з гідністю.

— Доне Гільєрмо! — крикнув хтось. — Може, послати когось до твого особняка по окуляри?

Дон Гільєрмо не мав особняка, бо він був небагатий, а фашистом став тільки з честолюбства і ще для того, щоб утішити себе — мовляв, хоч я перебиваюся дрібними заробітками, торгую дерев'яним знаряддям, а все ж належу до такого кола! А ще він став фашистом через свою жінку; вона була дуже побожна, а він її так любив, що не хотів від неї ні в чому відставати. Дон Гільєрмо мешкав за три будинки від майдану, наймав квартиру, і коли він зупинився, дивлячись своїми підсліпуватими очима на шеренги, на дві шеренги, між якими мусив пройти, з балкона його помешкання закричала жінка. То була його дружина, вона побачила його з балкона.

— Гільєрмо! — кричала вона. — Гільєрмо! Зачекай, я піду з тобою!

Дон Гільєрмо обернувся на цей крик. Він не міг розгледіти дружину. Хотів був сказати щось, але не зміг. Тільки махнув рукою в той бік, звідки лунав крик, і ступив між шеренги.

— Гільєрмо! — кричала вона. — Гільєрмо! О Гільєрмо! — вона вчепилася руками в поруччя балкона і трусилася всім тілом. — Гільєрмо!

Дон Гільєрмо знову помахав рукою в той бік і пішов між шеренгами з високо піднесеною головою, і що він у ту мить відчував, видно було тільки з його блідого обличчя.

І тут якийсь п'яниця заверещав, передражнюючи пронизливий голос його дружини: «Гільємро!», і дон Гільєрмо кинувся з кулаками до нього, наосліп, а по щоках у нього котилися сльози, і п'яниця вгатив дона Гільєрмо ціпом по обличчю, і від того удару дон Гільєрмо осів на землю і так і залишився сидіти, плачучи, але не від страху, а п'яниці били його, і один сів йому верхи на плечі й почав бити пляшкою. І тут багато людей повиходили з шеренг, а на їхні місця стали п'яниці, що перед тим бешкетували й викрикували непристойні слова у вікна ayil-tamiento.

Я й сама дуже переживала, коли Пабло розстрілював тих gucurdia civil, — сказала Пілар. — Це було страшно, але я думала тоді, коли вже треба, то треба, і принаймні там обійшлося без знущання — просто відібрали їм життя, і хоч це страшна річ, але, як усі ми зрозуміли за останні роки, — інакше не можна, якщо хочеш перемогти і врятувати Республіку.

Коли Пабло загородив з усіх боків майдан і вишикував людей двома шеренгами, мені сподобалася ця вигадка Пабло, хоч мені вона здалася трохи химерною, і ще я подумала: все, що треба зробити, ми мусимо зробити пристойно, щоб нікому не було гидко. Коли вже фашистів мусить знищити сам народ, то хай при тому будуть усі, і я теж хотіла взяти на себе частку вини нарівні з іншими, бо сподівалася дістати й частку тих благ, які ми здобудемо, захопивши місто. Але після дона Гільєрмо мені стало соромно й гидко; а коли п'яниці й усякі покидьки заняли місця тих, хто обурився і вийшов із шеренг після дона Гільєрмо, я теж вирішила піти звідти, перейшла на другий кінець майдану й сіла там на лаві під одним із тих великих дерев.

До лави, розмовляючи між собою, підійшли двоє селян, і один з них запитав:

— Що з тобою, Пілар?

— Нічого, — відповіла я йому.

— Неправда, — сказав він. — Ну, кажи, що з тобою?

— Щось мені це вже з душі верне, — відповіла я йому.

— Нам також, — сказав він, і обидва сіли поряд зі мною на лаві. В одного був бурдюк з вином, і він простяг його мені.

— Прополощи рота, — сказав він, а другий продовжив перервану розмову:

— Найгірше те, що це накличе на нас лихо. Ніхто не переконає мене в тому, що такі вчинки, як оця розправа з доном Гільєрмо, не накликають лиха.

Тоді перший сказав:

— Коли вже треба вбивати їх усіх, а я не певен, що конче треба, то вбивали б уже просто, без знущання.