Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Хай би знущалися з дона Фаустіно, я це розумію, — сказав другий. — Він завжди був блазень, і ніхто його не шанував. Але знущатися з такої поважної людини, як дон Гільєрмо, — це вже неподобство.

— Мені вже з душі верне, — сказала я йому, і це була правда, бо мене аж усю вивертало, я вся змокріла від поту, і було мені так млосно, наче я отруїлася гнилою рибою.

— Отже, кінець, — сказав один із селян. — Більше ми в цьому участі не беремо. Але цікаво було б дізнатися, що робиться в інших містах.

— Телефонної, лінії ще не полагодили, — сказала я. — І це таки недогляд, треба цим зайнятись.

— Авжеж, — сказав він. — Хто зна, може, нам треба готуватися до оборони, а не вбивати людей, та ще й так жорстоко й повільно.

— Піду побалакаю з Пабло, — сказала я йому, підвелася з лави і пішла до аркади, що вела до дверей ayuntamiento, звідки через весь майдан тяглися шеренги.

Тепер вони вже не стояли рівно, порядку в них не було, І хміль уже багатьом затуманив голови. Двоє п'яниць упали на землю й, лежачи горілиць посеред майдану, по черзі пили з пляшки, передаючи її один одному. Один, хильнувши лежма з пляшки, горлав, наче божевільний: «Viva la Anarquia![36]». На шиї в нього була пов'язана червоно-чорна хустка. Другий кричав: «Viva la Libeitadl[37]» і дригав ногами в повітрі, а потім знову горлав: «Viva la Libertad!». В нього теж була червоно-чорна хустка, і він вимахував нею і пляшкою, яку тримав — y другій руці.

Один селянин, що вийшов із шеренги і тепер стояв у затінку аркади, подивився на них з огидою й сказав:

— Їм слід було б кричати: «Хай живе пияцтво!» Бо більше вони ні в що не вірять.

— Вони й у те не вірять, — озвався іншии селянин. — Такі, як вони, ні в що не вірять і нічого не тямлять.

В цю мить один з тих п'яниць підвівся, підніс угору стиснуті кулаки й загорлав:

— Хай живе анархія й свобода, і туди й розтуди вашу Республіку!

Другий, лежачи на спині, схопив горлодера за ногу й потяг, так що той звалився на нього; обидва покотилися по землі, потім сіли, і той, що звалив крикуна, обняв його за шию, подав йому пляшку, поцілував його червоно-чорну хустку, й вони знов почали пити.

В цю мить у шеренгах закричали, і я подивилася туди, але не побачила, хто виходить, бо його заступав натовп, що зібрався біля дверей ayuntamiento. Я побачила тільки, що Пабло і Чотирипалий виштовхують когось рушницями, але не могла розгледіти, кого саме, а тому підійшла до юрби, що насідала на двері.

Люди штовхалися, столики й стільці фашистської кав'ярні були поперекидані, крім одного столика: на ньому лежав якийсь п'яниця, звісивши голову й роззявивши рота. Я підняла один стілець, поставила його під колоною й вилізла на нього, щоб було краще видно.

Той, кого виштовхували Пабло й Чотирипалий, був дон Анастасіо Рівас, запеклий фашист і найгладша людина в нашому містечку. Він скуповував зерно й був агентом кількох страхових компаній, а також позичав людям гроші на великі проценти. Зі свого стільця я бачила, як він зійшов сходами до перших людей в шеренгах. Його жирна шия випирала ззаду над коміром сорочки, а лисина блищала на сонці. Але між шеренги він так і не ввійшов, бо раптом розлігся крик, що ніби вихопився з одиних грудей. Із цим жахливим ревом п'яні лави змішалися, і люди всі разом кинулися на дона Анастасіо, і я побачила, як він упав на землю, затуляючи голову руками, а потім уже нічого не було видно, бо всі навалилися на нього. Коли ж люди попідводилися, дон Анастасіо лежав мертвий, бо його били головою об кам'яні плити, а замість шеренг на майдані вирувала юрба.

— Ходімо туди! — заревла юрба. — Витягнемо їх самі!

— Він важкий — не донесеш, — сказав якийсь чоловік і копнув ногою тіло дона Анастасіо, що лежало долілиць на землі.— Хай валяється.

Нащо нам тягти до урвища це падло? Хай тут і лежить.

— Ходімо туди, порішимо їх усіх разом, — закричав іще хтось. — Ходімо!