Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Ніхто не вдарив його. Я йшла вздовж шеренги й дивилася на нього, і я побачила, як один селянин нахилився, поставив його на нога й сказав:

— Вставай, доне Фаустіно, і йди далі. Бика ще не випустили.

Але дон Фаустіно не міг іти сам, і тоді той селянин у чорній блузі підхопив його під одну руку, а другий, теж у блузі й пастуших чоботях, підхопив під другу, і так вони повели дона Фаустіно між шеренгами, і він ішов, затуливши очі долонями, й губи його тремтіли, а гладенько зачесане біляве волосся блищало на сонці, і, пропускаючи дона Фаустіно повз себе, селяни казали: «Доне Фаустіно, buen provecho — смачного вам, доне Фаустіно», або: «Доне Фаустіно, a sus ofdenes — до ваших послуг, доне Фаустіно». А один, теж невдаха-матадор, сказав: «Доне Фаустіно! Matador, a sus ordenes». І ще один сказав: «На небі стільки гарненьких дівчаток, доне Фаустіно!» І його провели між шеренгами, міцно тримаючи з обох боків і не даючи йому впасти, а він усе затуляв очі руками, але йому, мабуть дещо видно було крізь пальці, бо, коли вони підвели його до краю урвища, він знов упав на коліна, кинувся на землю, вчепився за траву й закричав: «Ні! Ні! Благаю! Ні! На бога! Ні! Ні!»

Тоді ті двоє селян, що вели його, і ще кілька найзавзятіших, з кінця шеренги, швиденько присіли за ним навпочіпки й щосили штовхнули його. І він полетів униз, так і не діставши жодного удару, і тільки чути було, як він пронизливо верещить, падаючи з кручі.

І тут уже я зрозуміла, що люди в шеренгах стали жорстокі й причина цього — образливі слова дона Рікардо й боягузлива поведінка дона Фаустіно.

— Хай виводять іще! — крикнув один селянин, а другий ляснув його по спині й сказав:

— Дон Фаустіно! Оце була кумедія! Дон Фаустіно!

— Нарешті дочекався свого бика, — додав третій. — Тепер блювання йому вже не допоможе!

— Скільки років на світі живу, а такого, як цей дон Фаустіно, ще не бачив!

— Зажди, ще інші будуть, — сказав іще хтось. — Потерпи трошки. Хто зна, що ми ще побачимо.

— Та хай хоч що, — сказав перший, — велетнів чи карликів, негрів чи дивовижних звірів із Африки, а для мене такого, як дон Фаустіно, вже не буде. Ну, нехай виходить наступний! Хто у вас там? Нехай виходить!

П'яниці роздавали пляшки ганусівки й коньяку, винесені з бару фашистського клубу, і жлуктили міцні напої, наче легеньке вино, і багато хто в шеренгах теж уже захмелів після того, що було з доном Беніто, доном Федеріко, доном Рікардо, а надто з доном Фаустіно. Ті, в кого не було коньяку й ганусівки, дудлили вино з бурдюків, передаючи їх один одному, і якийсь селянин подав такого бурдюка мені, і я випила трохи прохолодного вина із шкіряної bota, бо й мене мучила спрага.

— Як убиваєш, пити хочеться, — сказав селянин, що подав мені бурдюка.

— Que va, — сказала я. — А ти вбив хоч одного?

— Ми вбили чотирьох, — гордо відповів він. — Не рахуючи тих civiles. Чи правда, що ти вбила одного civil, Пілар?

— Жодного не вбила, — сказала я. — Коли стіна завалилася, я стріляла в дим, як усі. Ото й усе.

— А звідки в, тебе пістолет, Пілар?

— Пабло дав після того, як розстріляв civiles.

— То він розстріляв їх з оцього пістолета?

— А то ж із якого, — відповіла я. — А потім віддав його мені.