Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Що ж ти ще робила, коли не дивилася на тих волів?

— Ми снідали в павільйонах на пляжі. Пиріжки з вареною дрібно посіченою рибою й перцем, червоним і зеленим, і маленькими горшками, завбільшки як рисові зернята. Пиріжки були такі м'які та крихкі, а риба просто танула в роті. І щойно зловлені креветки, политі лимонним соком. Вони були рожеві, солодкі й такі великі — разів чотири вкусити можна. Ми багато їх їли. А потім paella з усякою свіжою морською дрібнотою: молюсками, мідіями, крабами й маленькими вуграми. Вугрів ми ще їли окремо, смажених в олії, вони були дрібнесенькі й покручені, як стручки квасолі, й такі м'які, що їх не треба було навіть жувати. І весь час ми пили біле вино, холодне, легке й дуже смачне, по тридцять сентімо пляшка. А на закуску була диня. Бо ніде не ростуть такі дині, як там.

— Кастильські дині кращі,— сказав Фернандо.

— Que va, — сказала Паблова жінка. — Кастильським диням місце на смітнику, а от валенсійським — на столі. Як згадаю ці дині — довгі, як рука, зелені, як море, соковиті й хрумкі, а на смак — солодші від літнього світанку! А ті вугрики — дрібненькі, м'які, складені купкою на тарілці! А пиво! Його ми пили по обіді з великих, як глеки, кухлів, — таке холодне, що аж пітніло скло!

— А що ти робила, коли не їла й не пила?

— Ми кохалися в нашій кімнаті, де на вікнах висіли завіси з дерев'яних дощечок, і крізь фрамугу над балконними дверима до кімнати залітав легенький вітерець. Ми кохалися в цій кімнаті де навіть удень було темно за опущеними завісами, а з вулиці долітав запах квіткового ринку й спаленого пороху від фейерверка, який вибухав щодня опівдні під час ярмарку. Через усе місто тяглася traca — ціла мережа хлопавок, з'єднаних між собою і ті вибухи летіли по стовпах і трамвайних дротах, перестрибуючи зі стовпа на стовп, і на всіх вулицях здіймалася така тріскотнява й гуркіт, що навіть уявити важко.

Ми кохались, а потім знову посилали по пиво, і, коли дівчина приносила запітнілі від холоду кухлі, я брала їх у неї біля дверей, і прикладала холодне скло до спини Фініто, що спав і не чув, як принесли пиво, а він казав: «Ні, Пілар, ні, жінко, дай мені поспати». А я казала: «Ні, прокинься й випий, подивись, яке воно холодне», — і він пив, не розплющуючи очей, і засинав знову, а я сиділа, спершись на подушку, в ногах ліжка, й дивилась, як він спить, смаглявий і чорнявий, молодий і спокійний уві сні, і допивала кухоль до дна, слухаючи оркестр, що проходив вулицею. А ти, — звернулася вона до Пабло, — чи знаєш ти що-небудь про такі речі?

— Нам із тобою теж є що згадати, — відповів Пабло.

— Є,— сказала жінка. — Авжеж, є. Свого часу ти був навіть кращий чоловік, ніж Фініто. Але ми з тобою ніколи не їздили до Валенсії. Ніколи не слухали в ліжку оркестру, що проходив вулицями Валенсії.

— Ми не могли, — сказав їй Пабло. — Ми не мали нагоди поїхати до Валенсії. Ти сама це знаєш, тільки не хочеш подумати. Зате з Фініто ти ніколи не підривала поїздів.

— Атож, — сказала жінка. — Тільки це нам тепер і залишилося. Поїзд. Так. Поїзд. Правду кажеш. Цього ніхто не може заперечити. Тільки це й лишилося після всіх лінощів, нікчемності й паскудства. Після всього теперішнього боягузтва. Я не хочу бути несправедливою. Але про Валенсію хай мені ніхто не каже поганого слова. Зрозуміло?

— Мені вона не сподобалася, — незворушно сказав Фернандо. — Мені не сподобалася Валенсія.

— А ще кажуть, що мул упертий, — сказала жінка. — Прибирая посуд, Маріє, час іти.

А тоді вони почули далекий гуркіт літаків, що вже поверталися

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Вони з'юрмилися біля виходу з печери й стежили за ними. Бомбардувальники летіли тепер високо, стрімкими, зловісними наконечниками стріл, роздираючи небо ревінням моторів. Вони й справді схожі на акул, подумав Роберт Джордан. На гостромордих, з широкими плавцями, акул Гольфстріму. Але ці, що оглушливо ревуть, виблискуючи на сонці сріблом широко розгорнутих плавців і легким серпанком пропелерів, — ці сунуть зовсім не так, як акули. Їхній рух не порівняєш ні з чим, баченим досі. Вони сунуть, як механізований фатум.

Тобі треба писати, сказав він сам до себе. Може, колись ти знову візьмешся до цього. Він відчув, як Марія торкнула його за лікоть. Вона дивилась на небо, і він сказав їй:

— Що вони нагадують тобі, guapa[25]?

— Не знаю, — відповіла вона. — Хіба смерть.

— Мені вони нагадують просто літаки, — сказала Паблова жінка. — А куди ж поділися оті маленькі?