Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Роберт Джордан лежав за сосною на схилі гори, над дорогою, що вела до мосту, і дивився, як світає. Він завжди любив цю світанкову пору, і тепер йому було приємно стежити за світанком, відчувати, ніби й усередині в нього все виповнюється сірою імлою, неначе він був часткою цього повільного світання, що передує сходу сонця, коли речі стають чорні, а простір між ними — світлий, і світло, що вночі горіло яскраво, блякне і врешті гасне в сяйві дня. Обриси сосон нижче по схилу вирізнялися вже зовсім чітко, стовбури стали масивні й бурі, дорога поблискувала в пасмах туману, що стелився над нею. Все на ньому було мокре від роси, земля в лісі була м'яка, і під ліктями він відчував піддатливу буру опалу глицю. Крізь легшій туман, що напливав з річки, він бачив унизу над проваллям сталеві ферми мосту, легкі й прямі, і дерев'яні будки вартових з обох кінців. Але плетиво ферм ще здавалося тонким і тендітним у тумані, що завис над річкою.

Він побачив вартового в будці, його спину — той був у плащі — і шию під сталевою каскою, коли він схилявся погріти руки над жаровнею, зробленою з продірявленої бляшанки з-під бензину. Він чув плюскіт води, що бігла по камінню глибоко внизу, і бачив ріденький димок над будкою вартового.

Він глянув на годинника і подумав: цікаво, чи добрався вже Андрес до Гольца? Якби я знав точно, що міст треба буде підірвати, я б дихав зараз якнайповільніше, щоб час тягся довго-довго і знов можна було відчувати його плин. А все ж, пощастило Андресові чи ні? А якщо пощастило, припинять вони чи ні? Чи встигнуть вони припинити? Que vа. Не суши собі голови. Або припинять, або ні. Рішення може бути тільки одне, зачекай трохи, і ти про нього дізнаєшся. Ану ж наступ буде вдалий? Гольц сказав, що це можливо. Є шанс. Якщо пустити наші танки цим шляхом, а люди підуть праворуч, і обминуть Ла-Гранху, і обійдуть весь лівий ланцюг гір. Чому ти навіть уявити собі не можеш, що наступ буде вдалий? Настільки звик оборонятися, що тобі навіть у голову таке не вкладається. Воно-то так. Але з Гольцом ти розмовляв до того, як уся та жива сила й техніка пройшла шляхом у той бік. До того, як з'явились оті літаки. Не будь такий наївний. Але запам'ятай: поки ми стримуємо фашистів тут, у них зв'язані руки. Вони не можуть напасти на іншу країну, не впоравшись спочатку з нами, а з нами вони ніколи не впораються. Якщо французи нам хоч трохи допоможуть, хоч залишать кордон відкритим і якщо Америка дасть нам літаки, вони з нами ніколи не впораються. Ніколи, якщо нам хоч що-небудь дадуть. Цей народ боротиметься довіку, дайте йому лише добру зброю.

Ні, до перемога тут іще далеко, мабуть, іще кілька років. Це тільки контрнаступ, відтяжний маневр. Не треба марних ілюзій. Ану ж сьогодні нам пощастить прорвати фронт? Адже це наш перший великий наступ. Не втрачай відчуття реальності. А все ж — що, як пощастить? Не захоплюйся, сказав він собі. Згадай, що пройшло по шосе в той бік. Ти зробив усе, що міг. Портативні короткохвильові рації — ось що нам потрібно. Ну що ж, колись ми їх матимемо. Але поки що їх нема. А ти будь уважний і роби те, що маєш робити.

Нинішній день — тільки один із багатьох, багатьох прийдешніх днів. Але, може, все, що діятиметься у ті майбутні дні, залежить від того, що ти зробиш сьогодні. Так було протягом усього цього року. Так було вже багато разів. Уся ця війна така. Що це ти вдарився в таку філософію зрання, сказав він собі. Краще дивися, що діється там, унизу.

Він побачив, як двоє людей у пончо й сталевих касках, з гвинтівками за плечима, вийшли з-за вигину дороги й попрямували до мосту. Один зайшов у будку вартового на тому кінці мосту й щез із очей. Другий пішов мостом повільною, важкою ходою. Посередині мосту він зупинився і плюнув у річку, тоді неквапно пішов далі; другий вартовий вийшов йому назустріч, погомонів з ним хвилинку і пішов мостом на той бік. Він ішов швидше, ніж солдат, що його заступив (каву чує, подумав Роберт Джордан), але й він зупинився посеред мосту і плюнув у річку.

Прикмета в них така, чи що, подумав Роберт Джордан. Треба буде й мені плюнути, коли буду на мості. Якщо тільки зможу тоді плювати. Ні. Навряд чи цей засіб дійовий. Навряд чи він допоможе. Мені треба буде довести, що він не допомагає, перше ніж я потраплю на міст.

Новий вартовий зайшов у будку й сів там. Гвинтівку з примкнутим багнетом він припер до стіни. Роберт Джордан вийняв з нагрудної кишені бінокль і почав підкручувати окуляри, поки зробилися виразними металеві конструкції, пофарбовані в сіре, і той кінець мосту. Потім він навів бінокль на будку вартового.

Вартовий сидів, прихилившись до стіни. Каска його висіла поряд на гачку, і його обличчя було добре видно. Роберт Джордан упізнав у ньому того самого солдата, що вартував тут два дні тому в денну зміну. На ньому була та ж схожа на панчоху плетена шапочка. І він знову був неголений. Щоки в нього позападали, а вилиці випнулись. Кущуваті брови сходилися на переніссі. Він мав сонний вигляд, і Роберт Джордан раптом побачив, як він позіхнув. Потім солдат дістав кисет, пачку паперу й скрутив собі цигарку. Він довго морочився з запальничкою, зрештою вкинув її в кишеню, підійшов до жаровні, нахилився над нею, вихопив жаринку, підкинув її кілька разів на долоні, подув на неї, прикурив і кинув назад у жаровню.

Коли він знову прихилився до стіни будки, мирно пахкаючи цигаркою, Роберт Джордан довго дивився на нього крізь восьмикратний цейсівський бінокль. Потім опустив бінокль, склав його і заховав у кишеню.

Більше не дивитимусь на нього, сказав він собі.

Він лежав, і стежив за дорогою, і старався ні про що не думати. На сосні, що росла нижче на схилі, пирснула білка, і Роберт Джордан побачив, як вона побігла по стовбуру вниз, а тоді зупинилася, повернула голівку й глянула туди, де лежала людина, що спостерігала за нею. Він побачив білчині оченята, маленькі й блискучі, і хвіст, що сіпався від хвилювання. Потім білка плигнула на землю і кількома довгими стрибками — передні лапки підкуливши, розпушивши хвіст — опинилася біля іншого дерева. Стрибнувши на нього, вона ще раз оглянулася на Роберта Джордана, тоді сховалася за стовбуром. Потім Роберт Джордан анову почув її цокання й побачив, що вона розплаталася на одній з верхніх гілок, а хвіст її злегка сіпається.

Він знову перевів погляд униз, на будку вартового, що видніла між сосон. Йому захотілося, щоб білка була тут, у його кишені. Йому захотілося мати хоч що-небудь, що можна погладити. Він потер ліктями об глицю, але це було зовсім не те. Ніхто не знає, якою самотньою почуває себе людина, коли робить те, що роблю тепер я. Чому ніхто? Ось я знаю. Сподіваюся, хоч зайчик вибереться звідси щасливо. Ану, облиш. Так, так, Аякже. Але ж можна сподіватися, ось я й сподіваюся. Що я підірву міст як слід і що вона вибереться щасливо. Так буде. Певне ж. Саме так. Більше мені зараз нічого не треба.

Він лежав і дивився вже не на дорогу і не на будку вартового, а поверх усього, на далекі гори. Зовсім не треба думати, сказав він собі. Роберт Джордан лежав — нерухомо й дивився, як настає ранок. Він наставав дуже швидко — адже був кінець травня, і це був справді прекрасний літній ранок. Мотоцикліст у шкіряній куртці й шкіряному шоломі, з автоматом у чохлі біля лівого стегна переїхав через міст і почав підійматися дорогою вгору. Потім через міст пройшла санітарна машина і, проїхавши якраз під тим місцем, де лежав Роберт Джордан, теж стала підійматися дорогою вгору. І більше нічого. Він дихав пахощами сосни і чув плюскіт річки, міст тепер вимальовувався зовсім чітко й дуже гарно в ясному ранковому світлі. Він лежав за состою, поклавши автомат у згин лівої руки, й більше не дивився на будку вартового, і час минав, і коли вже здавалося, що нічого не буде, що нічого не може статися такого чудового травневого ранку, він раптом почув густий, глухий стугін бомб.

Тільки-но він його почув, тільки-но перші бомби гухнули десь далеко, навіть раніше, ніж громова луна встигла розкотитися по горах, він глибоко зітхнув і підняв автомат із землі. Рука його затерпла під вагою автомата, а пальці ворушилися нехотя, через силу.

Вартовий у будці підвівся, почувши гупання бомб. Роберт Джордан побачив, як він узяв гвинтівку й вийшов із будки, прислухаючись. Він стояв тепер посеред дороги, в променях сонця. Плетена шапочка з'їхала набакир, і сонце освітлювало його неголене обличчя, коли він задер голову, дивлячись у той бік, де літаки скидали бомби.

Туман уже розвіявся, і Роберт Джордан добре бачив чоловіка, що стояв посеред дороги й дивився на небо. Сонячне проміння, пробиваючись крізь верховіття сосон, освітлювало йому обличчя.

Робертові Джордану стало важко дихати, ніби груди йому стягли дротом, і, впершись міцніше ліктями в землю, відчуваючи пальцями пожолоблену поверхню ложа, він навів мушку, що стояла точно посеред прицільного прорізу, на груди вартовому і повільно натиснув на гачок.

Черга швидким, різким, коротким поштовхом вдарила йому в плече, а чоловік на дорозі з гримасою подиву й болю осів на коліна, потім скарлючився й уткнувся головою в асфальт. Його гвинтівка впала поряд, один палець застряв у спусковій дужці, зап'ясток вивернуло. Гвинтівка лежала на дорозі багнетом наперед. Роберт Джордан відвів очі від скарлюченого трупа, що лежав біля в'їзду на міст, і від будки вартового з другого кінця. Другого вартового йому не було видно, і він перевів очі на схил праворуч, туди, де, як він знав, ховався Агустін. Потім він почув, як вистрелив Ансельмо, постріл луною відбився в ущелині. Потім він почув, як Ансельмо вистрелив ще раз.

Відразу ж після другого пострілу загриміли гранати за закрутом шосе нижче мосту. Потім почулися вибухи гранат десь ліворуч. Тоді далі на дорозі розляглися рушничні постріли, а внизу крізь вибухи гранат застрочив Паблів автомат — так-так-так-так-так. Він побачив Ансельмо, що, ковзаючись, злазив із гори по кручі до другого кінця мосту, закинув свого автомата за спину, підхопив обидва важкі рюкзаки, що стояли за стовбурами сосон, по одному в кожну руку, і, відчуваючи, що від їхньої ваги руки йому ось-ось відірвуться, похитуючись, побіг крутим схилом униз, до шосе.