Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Я сам стрілятиму з maquina, — сказав йому Роберт Джордан.

— А ти вже стріляв з неї? Мені не хотілося б, щоб Агустін пристрелив мене, хоч і з найкращими намірами.

— Я вже не раз стріляв з неї, кажу тобі. І якщо з другої maquina стрілятиме Агустін, я скажу йому, щоб він цілився поверх ваших голів. Щоб брав вище.

— Тоді все, — сказав Пабло. Потім додав тихо, ніби потайки: — А коней все ж замало!

Сучий син, подумав Роберт Джордан. Невже він не здогадується, що я відразу розкусив його?

— Я піду пішки, — сказав він. — Коні — це твій клопіт.

— Ні, Ingles, кінь буде й для тебе, — тихо сказав Пабло. — Коні знайдуться для всіх.

— Це твоє діло, — мовив Роберт Джордан. — Про мене можеш не турбуватися. А патронів у тебе вистачить для твоєї нової maquina?

— Так, — сказав Пабло. — Все, що було в кавалериста, все тут. Я тільки чотири штуки вистріляв, щоб спробувати. Стріляв учора в горах.

— Ну, ми йдемо, — сказав Роберт Джордан. — Треба прийти туди заздалегідь, щоб добре замаскуватися.

— Зараз усі підемо, — сказав Пабло. — Suerte, Inglis.

Цікаво, що він, негідник, тепер надумав, запитав сам себе Роберт Джордан. Здається, я знаю. Ну що ж, це його справа, не моя. Хвалити бога, що я вперше бачу цих людей.

Він простяг руку й сказав:

— Suerte, Пабло, — і їхні руки з'єдналися в темряві.

Простягаючи руку, Роберт Джордан думав, що це буде однаково як ухопити гадюку чи торкнутися прокаженого. Він не знав, яка в Пабло рука. Але рука Пабло вхопила в темряві його руку і міцно, сміливо потисла її, і він відповів на той потиск. У темряві рука в Пабло була приємна на дотик, і Роберта Джордана охопило чудне почуття, найчудніше за сьогоднішній ранок. Ми тепер спільники, подумав він. Спільники дуже люблять тиснути один одному руки, а вже вихваляти один одного та цілувати в обидві щоки й поготів, думав він. Я радий, що в нас обійшлося без цього. А спільники, мабуть, усі на один копил. У глибині душі вони ненавидять один одного. Але цей Пабло дуже дивна бестія.

— Suerte, Пабло, — сказав він і сильно потис цю дивну, міцну, впевнену руку. — Я прикрию тебе як слід. На турбуйся.

— Прости мені, що я взяв твоє спорядження, — мовив Пабло. — На мене ніби мана найшла.

— Але ти привів людей, а нам якраз цього й треба.

— Я більше не колотиму тобі очі цим мостом, Inglis, — сказав Пабло. — Тепер я бачу, що все буде гаразд.

— Що ви тут робите? Maricones [127] поробилися? — почувся раптом поряд із темряви голос Пілар. — Тобі цього тільки й бракувало. — сказала вона Пабло. — Ходім, Ingles, годі тобі прощатися, дивись, коли б він не поцупив решток твого динаміту.