Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ні, там не було нічого незвичайного, пане підполковнику. Тихо. Все спокійно.

— Мені здається, я бачив тебе в Серседільї місяців зо три тому, — сказав підполковник.

— Бачили, пане підполковнику.

— Так я й думав. — Підполковник поплескав його по плечу.— Ти був там зі старим Ансельмо. Ну як він, живий?

Живий, пане підполковнику, — відповів Андрес.

— Добре. Я дуже радий, — сказав підполковник.

Офіцер показав йому надруковану на машинці перепустку, Підполковник прочитав її й підписав.

— А тепер їдьте мерщій, — звернувся він до Гомеса й Андреса.

— Обережніше з мотоциклом, — сказав він Гомесові.— Фари не вимикай. Від одного мотоцикла нічого не буде, а їхати треба обережно. Передайте моє вітання товаришеві генералу Гольцу. Ми з ним познайомилися після Пегеріноса. — Він потис їм обом руку. — Сховай документи за пазуху й застебнися, — сказав він. — На великій швидкості вітер шарпатиме добре.

Коли вони вийшли, підполковник підійшов до шафки, вийняв з неї склянку й пляшку, налив собі віскі і додав води з глечика, що стояв на підлозі під стіною. Тоді, тримаючи склянку в одній руці й повільно попиваючи віскі, він зупинився перед великою картою, що висіла на стіні, й почав оцінювати шанси на успіх наступу під Навасеррадою.

— Я радий, що там Гольц, а не я, — сказав він нарешті офіцерові за столом. Офіцер не відповів йому, і, озирнувшись на нього, підполковник побачив, що той спить, поклавши голову на руки. Підполковник підійшов до столу й зсунув обидва телефони так, щоб вони торкалися з обох боків голови офіцера. Тоді підійшов до шафки, налив собі ще віскі, додав води й знову повернувся до карти.

Андрее міцно вхопився за сидіння, нахилив голову від вітру, і мотоцикл, оглушливо задирчавши, помчав у розтяту фарою темряву путівця, що відкривався перед ними між високими чорними силуетами тополь; пучок світла примерк і пожовтів, коли путівець збіг униз, у туман понад струмком, потім знову став яскравий і чіткий, коли путівець повів угору, а потім, на перехресті, їхня фара вихопила з темряви сірі силуети ваговозів, що верталися порожняком згори.

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ

Пабло зупинив коня й зіскочив у темряві на землю. Роберт Джордан почув порипування сідел і хрипке дихання, коли решта злазили з коней, і дзенькіт вуздечки, коли один кінь хитнув головою. На нього війнуло кінським потом і кислим запахом давно не праного, не скиданого на ніч одягу — від людей, яких привів Пабло, і димним, затхлим запахом від мешканців печери. Пабло стояв поряд, від нього тхнуло міддю винного перегару. Роберт Джордан закурив, прикривши цигарку долонями, щоб не було видно світла вогника, глибоко затягся й почув, як Пабло сказав зовсім тихо:

— Пілар, зніми мішок з гранатами, а ми тим часом стриножимо коней.

— Агустіне, — пошепки сказав Роберт Джордан, — ти й Ансельмо підете зі мною до мосту. Мішок з дисками для maquina в тебе?

— Так, — сказав Агустін. — У мене.

Роберт Джордан підійшов до Пілар, що разом з Прімітіво розв'ючувала одного з коней.

— Слухай, Пілар, — тихо сказав він.

— Ну що? — хрипко шепнула вона, розстібаючи попругу під кінським черевом.