Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Що ти сказав? — спитав він Пабло.

— Що я вірю в успіх. Ingles. — Пабло все ще звертався до миски з вином.

Якби ж і я так вірив, подумав Роберт Джордан, не кидаючи писати.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Отже, все, що він хотів зробити того вечора, було зроблено. Всі накази віддано. Кожен точно знав своє завдання на завтрашній ранок. Андрес вирушив три години тому.

Це буде, як тільки розвидніє, або цього зовсім не буде. Я певен, що буде, сказав самому собі Роберт Джордан, повертаючись із верхнього поста, куди він ходив домовлятися з Прімітіво. Гольц керує наступом, але скасувати його він не може. Дозвіл на це має прийти з Мадріда. Цілком можливо, що там не можна буде добудитися потрібних людей, а якщо вони й прокинуться, то будуть заспані й нічого не второпають. Треба було раніше попередити Гольца, що наш наступ готуються відбити, але як я міг повідомити про те, про що тільки-но дізнався? Адже вся та сила посунула тільки надвечір, коли посутеніло. Вони не хотіли, щоб рух на шосе помітили з повітря. Ну, а їхні літаки? Ті фашистські літаки, що пролітали тут?

Вони конче мали насторожити наших. А може, тими літаками фашисти хочуть відвернути увагу від іншого наступу, під Гвадалахарою? Ми маємо дані, що в Сорії й під Сігуенсою сконцентровано італійські війська — крім тих, що діють на півночі. Та навряд чи у фашистів вистачить людей і боєприпасів на два наступи водночас. Це неможливо; отже, це тільки блеф.

Але ми знаємо, які сили висадили італійці в Кадісі за останні два місяці. Хто зна, може, вони знову спробують наступати в Гвадалахарі, тільки діятимуть не так безглуздо, як минулого разу, а вдарять у трьох напрямках, помалу розширюючи плацдарм понад залізничною колією в західній частині плоскогір'я. Це цілком реально. Ганс показував йому, як це можна зробити. Спершу вони припустилися багатьох помилок. Вся їхня стратегія була хибна. Під час аргандського наступу на шосе Мадрід — Валенсія вони не використали тих військ, що були на Гвадалахарському фронті. Чому ж вони не провели тоді двох операцій водночас? Чому, чому? Коли ми знатимемо чому?

А ми ж затримали їх в обох випадках тими самими частинами. Нам нізащо не вдалося б затримати їх, якби вони розпочали обидві операції одночасно. Ет, не суши собі голови, подумав він. Згадай, які чудеса траплялися перед тим. Отож або тобі доведеться підривати цей міст уранці, або не доведеться. Але не дури себе, не сподівайся, що тобі не доведеться підривати його. Підривати доведеться — якщо не завтра, то пізніше. Або якщо не цей міст, то якийсь інший. Не ти вирішуєш, що треба робити. Твоє діло — виконувати накази. Отже, виконуй їх і не думай, що за ними криється.

Цей наказ цілком ясний. Занадто ясний. Але ти не повинен непокоїтися, і боятися тобі теж не слід. Бо коли ти дозволиш собі таку розкіш, як цілком природне почуття страху, то цей страх перекинеться на тих, хто має працювати з тобою.

Але ця історія з головами — це вже занадто, сказав він собі. І старий бачив сам-один ті трупи на вершині горба. Що б ти відчув, якби таке сталося з тобою? Це вразило б тебе, правда? Так, це б дуже вразило тебе, Джордане. Нинішній день був узагалі багатий на враження. Але поводився ти добре. Досі ти поводився непогано.

І взагалі як на викладача іспанської мови з Монтанського університету ти робиш успіхи, пожартував він із себе. Неабиякі успіхи. Тільки, будь ласка, не починай приписувати собі якісь надзвичайні якості. Все ж таки ти не далеко зайшов у цьому ремеслі. Згадай Дюрана, що не мав ніякої військової освіти, що перед початком руху був просто композитор і гульвіса, а тепер став чудовим генералом і командує бригадою. Для Дюрана опанувати все це було так само легко, як вундеркіндові навчитися грати в шахи. Ти змалку зачитувався книжками про війну і вививчав воєнне мистецтво — відколи твій дід почав розповідати тобі про Громадянську війну в Америці. Щоправда, дід називав її Бунтівницькою війною. Але проти Дюрана ти все одно, що просто добрий шахіст проти шахіста-вундеркінда. Що він там поробляє тепер? Непогано було б знов побачитися з ним. Коли все це скінчиться, я зустрінуся з ним у «Гейлорді». Так. Коли все це скінчиться. От бачиш, як добре ти поводишся!

Я зустрінуся з ним у «Гейлорді», знову сказав він собі, коли все це скінчиться. Не дури самого себе. Ти робиш усе як слід. Спокійно. Без будь-яких ілюзій. Дюрана ти більш ніколи не побачиш, і це не має ніякої ваги. Так теж не треба, сказав він собі. Не треба дозволяти собі такої розкоші.

Ані геройського самозречення. Тут, у горах, нам не потрібні громадяни, сповнені геройського самозречення. Твій дід чотири роки воював у нашій Громадянській війні, а ти добуваєш всього тільки свій перший рік на цій війні. У тебе ще багато часу попереду, і ти дуже добре робиш свою справу. А тепер ти ще маєш і Марію. Так, у тебе є все. І не треба боятися. Ну, що таке, зрештою, якась невелика сутичка між партизанським загоном і ескадроном кавалерії? Ніщо. А що їм постинали голови? Хіба це має якесь значення? Аніякісінького!

Коли дід після війни служив у форті Кірні, індіанці завжди знімали скальпи. Пам'ятаєш шафу в батьковім кабінеті з полицею, де були розкладені наконечники стріл, і ті бойові головні убори на стіні з похилим орлиним пір'ям, і запах прокуреної оленячої шкіри від індіанських штанів і курток, і гаптовані бісером мокасини? Чи пам'ятаєш ти великий лук на буйволів, що стояв у тій шафі в кутку, і два сагайдаки з бойовими й мисливськими стрілами, і те почуття, що охоплювало тебе, коли ти стискав у пальцях цілий оберемок таких стріл?

Згадай щось таке. Згадай щось конкретне, якусь річ. Згадай дідову шаблю в пом'ятих піхвах, блискучу й добре намащену, і як дід показував тобі її лезо, зовсім тоненьке, бо гострене багато разів. Згадай дідів «сміт-і-весон». Це був офіцерський револьвер тридцять другого калібру, простої дії й без спускової дужки. Такого легкого, плавного спуску тобі ніколи більше не траплялось, і револьвер був завжди добре змащений, і канал ствола в нього був чистий, хоча воронована поверхня давно стерлася, і темний метал ствола й барабана був відполірований шкіряною кобурою. Він лежав у шухляді шафи в кобурі з літерами U. S. на клапані, разом із приладдям для чищення й двома сотнями патронів. Картонні коробки з патронами були загорнені в папір і дбайливо перев'язані навоскованою мотузкою.

Тобі дозволяли вийняти револьвер із шухляди й потримати його в руках. «Мацай його, скільки завгодно», — казав дід. Але гратися з ним тобі забороняли, бо це була «справжня зброя».

Якось ти спитав діда, чи вбив він когось із цього револьвера, і він відповів: «Так».

Тоді ти спитав: «Коли, дідусю?» — і він сказав: «Під час Бунтівницької війни й опісля».

Ти спитав: «Ти розповіси мені про це, дідусю?»