Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Тут, на цьому шляху, їх і побачив Ансельмо крізь жовту хмару, що здіймалася з-під копит.

Він полічив убитих та поранених і впізнав ручний кулемет Ель Сордо. Він не здогадався тоді, що було в тому зробленому з пончо клунку, який бився об боки коня, коли розгойдувалися стремена, але пізніше, вертаючись назад, він у темряві зійшов на горб, де оборонявся Ель Сордо, і відразу зрозумів, що було загорнуте в тому пончо. В темряві він не міг розгледіти, хто лежав там з Ель Сордо. Але він полічив трупи, а потім рушив через пагорби до табору Пабло.

Йдучи самотньо в темряві, відчуваючи, як від жаху терпне серце після того видовища — бомбових вирв і всього того, що він бачив на вершині, Ансельмо відганяв від себе думки про завтрашній день. Він поспішав, щоб якомога швидше принести своїм цю звістку. І, йдучи, він молився за душу Сордо й за душі всіх його бійців. Він молився вперше відтоді, як розпочалася війна.

— Найдобріша, найсолодша, найласкавіша діво, — молився він.

Але він не міг відігнати від себе думок про завтрашній день і думав: я робитиму геть усе, що скаже мені Ingles, і так, як він скаже. Але дозволь мені, господи, бути поряд із ним, і хай він дає мені вказівки, бо я не знаю, чи зможу витримати під бомбами з літаків. Господи, поможи мені поводитися так, як належить чоловікові в останню годину. Господи, поможи мені зрозуміти все те, що треба буде завтра робити. Господи, поможи мені, зроби так, щоб ноги мої слухалися мене і щоб я не втік у хвилину небезпеки. Господи, поможи мені поводитися завтра так, як личить чоловікові під час бою. А що я вже прошу в тебе помочі, не відмов мені, бо ти знаєш, що я не став би просити тебе, якби діло не було важливе. А потім я вже більше нічого в тебе не проситиму.

Йдучи самотньо в темряві, він відчув полегкість після цієї молитви й був тепер певен, що завтра поводитиметься гідно. Спускаючись схилом, він знову почав молитися за бійців Сордо і незабаром дістався до горішнього поста, де його окликнув Фернандо.

— Це я, — відповів він. — Ансельмо.

— Добре, — сказав Фернандо.

— Ти вже знаєш, що сталося з Сордо, старий? — спитав його Ансельмо, коли обидва вони стояли в темряві, в розпадині між великими скелями.

— Атож, — відповів Фернандо. — Пабло нам усе розповів

— Він був там?

— Атож, — знову незворушно сказав Фернандо. — Він пішов на той горб, щойно кавалерія поїхала геть.

— І розповів вам…

— Він розповів нам усе, — сказав Фернандо. — Які звірі ці фашисти! Ми повинні очистити Іспанію від таких звірів. — Він помовчав, а потім додав гірко: — Вони зовсім не розуміють, що таке людська гідність.

Ансельмо всміхнувся в темряві. Годину тому він не міг би собі уявити, що зможе ще колись усміхатися. Який же він дивак, цей Фернандо, подумалось йому.

— Так, — сказав він Фернандо. — Ми повинні навчити їх. Ми повинні відібрати в них усі літаки, всю автоматичну зброю, всі, танки, всі гармати й навчити їх людської гідності.

— Слушно, — мовив Фернандо. — Я радий, що ти згоден зі мною.

Ансельмо залишив його на самоті з його гідністю й пішов униз, до печери.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Ввійшовши до печери, Ансельмо побачив, що Роберт Джордан сидить за дощаним столом навпроти Пабло. Посеред столу стояла миска з вином, а перед кожним із них — по повному кухлю. Роберт Джордан розгорнув на столі записну книжку й тримав у руці олівець. Пілар і Марії не було видно, вони сиділи десь у глибині печери. Ансельмо не знав, що Пілар відвела туди дівчину навмисно, щоб та не чула розмови за столом, і йому здалося дивним, що жінки немає.