Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Вона знову всміхнулася йому, потім спитала Прімітіво:

— Тобі нічого не треба принести?

— Ні, дочко, — сказав він.

Вони обоє бачили, що він ще не опанував себе.

— Salud, старий, — мовила вона йому.

— Слухай, — сказав Прімітіво. — Я смерті не боюся, але покинути їх там напризволяще… — Голос його зірвався.

— У нас не було іншої ради, — сказав Роберт Джордан.

— Я знаю. І все ж таки.

— У нас не було ради, — повторив Роберт Джордан. — І тепер краще не говорити про це.

— Так. Але вони там самі, без будь-якої допомоги від нас…

— Краще не говорити про це, — знов сказав Роберт Джордан. — А ти, guapa, йди слухати напучення.

Він стежив очима, як Марія сходила вниз між скелями. А потім довго сидів, замислившись, дивлячись на вершини.

Прімітіво щось йому сказав, але він не відповів. На осонні було жарко, але він не відчував цього і все сидів та дивився на гірські схили й довгасті латки сосон, розкидані на найвищому з них. Минула година, і сонце було вже далеко ліворуч від нього, коли він побачив, як із-за гребеня гори виїжджають вершники, й підніс до очей бінокль.

Коли на положистому зеленому схилі високої гори з'явилися перші два, їхні коні здалися йому малесенькими, як комашки. Потім на широкий схил виїхало ще четверо — в ряд через великий інтервал, і, нарешті, він побачив подвійну колону вершників і коней — побачив чітко й виразно в скельцях бінокля. Дивлячись на них, він відчував, як піт виступає в нього під пахвами й збігає по боках. На чолі колони їхав один вершник. За ним — Ще кілька. Потім ішли коні без їздців, із поклажею, прив'язаною впоперек сідел. Потім ще два вершники. Далі поранені на конях — їх супроводили піші солдати. Кілька кавалеристів замикали колону.

Роберт Джордан дивився, як вони спускаються з узгір’я й зникають у лісі. З такої відстані він не міг розгледіти, що до одного з сідел було прив'язане довге згорнуте пончо, перевите в кількох місцях посередині й на кінцях, так що між мотузками видималися горбики, як на гороховому стручку. Пончо лежало впоперек сідла, і кінці його були прив’язані до стремен. Поряд із ним на сідлі гордо стирчав ручний кулемет Ель Сордо.

Лейтенант Беррендо, що їхав на чолі колони за дозорцями, не відчував ніякої гордості. Він відчував тільки внутрішню порожнечу, що настає після бою. Він думав: стинати голови — це варварство. Але речові докази й засвідчення особи необхідні. Я й так матиму досить клопоту, і, хто зна, може, їм сподобається те, що я привіз ці голови? Декому з них це, безперечно, припаде до вподоби. Можливо, голови перешлють до Бургоса. Так, це варварство. І літаки — це вже muchos. Занадто. Занадто. Але ми могли б зробити це самі й майже без втрат, якби мали міномет. Двоє мулів, щоб перевозити міни, й один — із мінометом на в’юку. Отоді була б армія! І на додачу — вогнева сила всієї цієї автоматичної зброї. Потрібен був би ще один мул, ні, два мули, щоб перевозити боєприпаси. Ну, годі, сказав він собі. Тоді це вже буде не кіннота. Годі. Ти мрієш про цілу армію. Скінчиться тим, що тобі забагнеться мати гірську гармату.

Потім він подумав про Хуліана, що загинув там, на узгір'ї, а тепер лежить приторочений до сідла в першому взводі, і, в'їхавши в темний сосновий ліс, залишивши позаду осяяний сонцем схил, він почав знову молитися за Хуліана в тихій сутіні лісу:

— О пресвята богородице, мати милосердя. Життя наше, втіхо наша і надіє наша. До тебе звертаємо ми зітхання свої, й скорботу, й плач з цього падолу сліз…

Він молився, а коні м’яко ступали по опалій глиці, і сонячне проміння струменіло між стовбурами дерев, як між колонами в соборі, а він, молячись, стежив очима за дозорцями, що їхали попереду.

Врешті вони виїхали на жовтий шлях, що вів до Ла-Гранхи, кінські копита зняли куряву, й вона зависла над усім загоном. Курява осідала на трупах, прив'язаних долілиць до сідел, і густо припорошувала поранених та піших солдатів, що їх супроводили.