Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Кінь сахнувся, наче стиснутий острогами, а вершник, ще шарпаючи за футляр, осунувся з сідла, і права нога його застряла в стремені. Кінь помчав поміж деревами, тягнучи його за собою долілиць, а Роберт Джордан підвівся з пістолетом у руці.

Великий сірий кінь мчав галопом між соснами. На снігу залишалася широка борозна, там, де він тяг вершника, а вздовж неї, з одного боку, довгий червоний слід. З печери вибігали люди. Роберт Джордан нахилився, вийняв із мішка штани, розгорнув їх і натяг на себе.

— Вдягнися, — сказав він Марії.

Він почув гуркіт літака, що летів високо в небі. Між деревами він бачив сірого коня, який зупинився, і вершника, який усе ще висів долілиць — одна нога застряла в стремені.

— Піди впіймай коня! — гукнув він Прімітіво, що біг до нього. Потім: — Хто вартував на верхньому посту?

— Рафаель, — відповіла Пілар із печери. Вона стояла коло входу, і волосся її, ще не підібране, звисало двома косами на спину.

— Десь тут поблизу кавалерійський загін, — сказав Роберт Джордан. — Де той ваш клятий кулемет? Тягніть його сюди.

Він почув, як Пілар кличе з печери Агустіна. Потім вона зайшла до печери, й звідти вибігли двоє чоловіків; один із них ніс на плечі ручний кулемет із триногою, а другий — торбу з дисками.

— Йди разом з ними туди, нагору, — сказав Роберт Джордан Ансельмо. — Ляжеш біля кулемета й держатимеш триногу.

Всі троє побігли стежкою, що вела вгору між деревами…

Сонце ще не вийшло з-за гір. Роберт Джордан, випроставшись застібав штани й затягав пояс, пістолет усе ще звисав на шнурі з його зап'ястка. Він сховав його в кобуру на поясі, розпустив петлю й надів її собі на шию.

Колись тебе задушать цією штукою, подумав він. Ну що ж, пістолет своє діло зробив. Він витяг його з кобури, вийняв магазин вставив у нього патрон з патронташа на кобурі й загнав магазин у рукоятку пістолета.

Тоді подивився крізь дерева туди, де Прімітіво, тримаючи коня за вуздечку, вивільняв ногу кавалериста із стремена. Вбитий лежав долілиць на снігу, і Роберт Джордан бачив, як Прімітіво нишпорить по його кишенях.

— Ану сюди! — гукнув він. — Веди коня.

Присівши на землю, щоб узяти свої сандалі на мотузяній підошві, Роберт Джордан почув, як Марія, вдягаючись, ворушиться в мішку. Тепер у його житті вже не було місця для неї.

Той кавалерист і не сподівався нічого, міркував Роберт Джордан. Він не їхав по кінських слідах і не тільки не був напоготові, а навіть не думав про обережність. Він навіть не помітив слідів, що ведуть до верхнього поста. Певно, він із якогось кавалерійського роз'їзду, їх тут багато в цих горах. Та коли в загоні помітять, що його бракує, то прийдуть сюди по його ж слідах. Якщо тільки сніг на той час не розтане, подумав він. І якщо тільки із самим роз'їздом нічого не станеться.

— Ти краще йди вниз, — сказав він Пабло.

Тепер усі повиходили з печери й стояли з карабінами в руках і гранатами за поясом. Пілар простягла Робертові Джордану шкіряну сумку з гранатами, він узяв три й поклав їх у кишеню. Потім пройшов під попоною до печери, відшукав свої рюкзаки, відкрив той, у якому був автомат, вийняв ствол і ложе, з’єднав їх, вставив магазин, ще три поклав у кишеню, защепив замок і пішов до виходу. Обидві кишені повні залізного краму, подумав він. Хоч би не тріснули по швах. Він вийшов із печери й сказав Пабло:

— Я піду нагору. Чи Агустін уміє стріляти з кулемета?

— Уміє,— сказав Пабло. Він не зводив очей з Прімітіво, який вів коня. — Mira qué caballo, — сказав він. — Ви тільки подивіться, який кінь!