Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Але той, із чудним іменням, давно знав свою долю, — сказав циган. — І те, чого він боявся, спіткало його.

— Нічого він не знав, — мовив Роберт Джордан. — Він боявся, що так буде, і це відібрало йому спокій. Ніхто не переконає мене, ніби він знав щось наперед.

— Навіть я? — спитала Пілар і, взявши пригорщу попелу з вогнища, здмухнула її з долоні.— Навіть я не зможу переконати тебе?

— Ні. Навіть ти разом із твоїм циганським чаклунством.

— Це тому, що ти глухий як пень, — сказала Пілар, обернувшись до нього, і тепер, у мерехтінні свічки, риси її широкого обличчя видавалися особливо різкими й грубими. — Я не кажу, що ти дурний. Ти просто глухий. А глухий не чує музики. І радіо він теж не чує. А що він цього не чує, йому дуже легко сказати, ніби цього не існує. Que va Ingles! Я бачила смерть на обличчі цього хлопця з чудним ім'ям так виразно, наче її було випалено там розпеченим залізом.

— Нічого ти не бачила, — заперечив Роберт Джордан. — Це був страх і лихі передчуття. Страх з'явився в нього після всього, що йому довелося зазнати. А лихі передчуття мучили його тому, що він вигадував собі всілякі страхіття.

— Que va, — сказала Пілар. — Я бачила смерть так виразно, наче вона сиділа в нього на плечі. І це ще не все — від нього тхнуло смертю.

— Тхнуло смертю! — передражнив її Роберт Джордан. — Може, не смертю, а страхом? Страх має свій запах.

— De la muerte [73],— повторила Пілар. — Ось послухай. Бланкет, найкращий з усіх peon de brega, працював із Гранеро, і він розповідав мені, що в день смерті Маноло Гранеро вони перед коридою зайшли до церкви, і там від Маноло так сильно тхнуло смертю, що Бланкета аж занудило. А вони ж із Маноло були в готелі, і він бачив, як той купався у ванні і вдягався. І в машині вони сиділи поряд, і ніякого запаху не було. У церкві його теж ніхто не відчув, крім Хуана Луїса де ла Роса. І коли вони всі четверо вишикувалися перед виходом на арену, Марсіал і Чікуело теж нічого не чули. Але Бланкет розповідав мені, що Хуан Луїс був блідий як смерть і Бланкет спитав його: «Ти теж?» — «Просто дихати нічим, — сказав йому Хуан Луїс. — І це від твого матадора». — «Pues nada, — сказав Бланкет. — Нічого не вдієш. Будемо сподіватись, що ми помиляємося». — «А від інших?» — спитав Хуан Луїс Бланкета. «Ні,— сказав Бланкет. — Але від цього тхне гірше, ніж від Хосе в Талавері». І того ж таки дня бик Покапена з ранчо Верагуа розчавив Маноло Гранеро перед другим tendido [74] на мадрідській Пласа де Торес. Я була там з Фініто і все бачила. Бик розчерепив йому голову рогом, і голова Маноло застряла під estribo — під сподом бар'єра, куди закинув його бик.

— А ти сама що-небудь відчула? — спитав Фернандо.

— Ні,— сказала Пілар. — Бо я була надто далеко. Ми сиділи в третьому tendido, в сьомому ряду. Але звідти, збоку, мені все було видно. Того ж вечора Бланкет — а він працював раніше з Хоселіто, що теж загинув, — розповів про це фініто, коли вони сиділи у «Форносі», і Фініто спитав у Хуана Луїса де ла Роса, чи так усе було насправді, але Хуан нічого йому не відповів, тільки кивнув головою, мовляв, усе це правда. Я сама бачила, як воно сталося. А ти, Inglés, певно, такий же глухий до таких речей, як були глухі того дня Чікуело, і Марсіал Лаланда, і всі banderilleros, і пікадори, і всі gente Хуана Луїса й Маноло Гранеро. Але сам Хуан Луїс і Бланкет не були глухі. І я теж не глуха до таких речей.

— Чому ти кажеш «глуха», коли тут ідеться про нюх? — спитав Фернандо.

— А щоб тобі! — вилаялася Пілар. — Ось кому треба бути професором, а не тобі, Inglés. Я могла б розповісти тобі й багато інших речей, Inglés, отож ніколи не бери під сумнів те, чого ти не можеш просто побачити чи відчути. Ти не чуєш того, що чув собака. І винюшити те, що винюшить собака, ти теж не зможеш. Але зі свого досвіду ти вже трохи знаєш, яка доля може спіткати людину.

Марія поклала долоню на плече Робертові Джордану, і він раптом подумав: пора кінчати з цими балачками, треба користатися з часу, якого залишається так мало. Але ще рано. Доведеться якось згаяти решту вечора. І він спитав Пабло:

— А ти віриш у чаклунство?

— Та як тобі сказати, — відповів Пабло. — Я, певне, розумію все це так само, як ти. Зі мною ніколи не траплялося нічого надприродного. А що таке страх — я знаю. Ще й як. Але я вірю, що Пілар уміє ворожити на руці. Може, вона й справді відчуває цей запах, якщо тільки не бреше.

— Que va, нащо мені брехати! — мовила Пілар. — Хіба я вигадала це? Той Бланкет був дуже статечний чоловік, і до того ж вельми побожний. Він був не циган, а валенсієць, до того ж з міста. Ти бачив його?

— Бачив, — сказав Роберт Джордан. — Не раз. Він був маленький, блідий, і ніхто не орудував мулетою краще за нього. А бігав швидко й легко, як заєць.

— Атож, — мовила Пілар. — Обличчя в нього було бліде, бо мав хворе серце, і цигани казали, що він носить з собою смерть, але відігнати її мулетою йому все одно що змахнути порох зі столу. Бланкет був не циган, а проте він почув, що від Хоселіто пахне смертю, коли вони виступали в Талавері. Щоправда, я не знаю, як це йому вдалося, бо запах мансанільї, мабуть, усе забивав. Згодом Бланкет згадував про це дуже неохоче, і ті, кому він це розповідав, не вірили йому, — мовляв, усе це вигадки, і він чув тільки запах життя, яке Хоселіто тоді провадив, і що від нього, мовляв, просто тхнуло потом. А за кілька років те саме сталося з Маноло Гранеро, і Хуан Луїс де ла Роса був свідком. Щоправда, Хуана Луїса не дуже поважали, хоч він добре знався на своїй справі. Надто вже він тягався з жінками. А Бланкет був чоловік статечний, поміркований, і він ніколи не брехав. І повір мені, я відчула смерть у тому твоєму товаришеві з чудним ім'ям.

— Не можу повірити, — сказав Роберт Джордан. — От ти кажеш, ніби Бланкет відчув це перед самим paseo. Перед самим початком кориди. Але ж операція з поїздом завершилась у вас вдало. І Кашкін не загинув. Як же ти відчула це тоді?