Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Решта засміялися.

— Добре! — схвально промовив Прімітіво. — Тепер вона прикусить язика.

— Слухай, Пілар, — сказав Фернандо. — Невже ти хочеш, щоб такий освічений чоловік, як дон Роберто, робив таке паскудство?

— Не хочу, — погодилася Пілар.

— Це ж гидко.

— Так, — погодилася Пілар.

— Невже ти хотіла б, щоб він так принизив себе?

— Ні, не хотіла б, — відповіла Пілар. — Іди лягай спати, добре?

— Але ж, Пілар… — не вгавав Фернандо.

— Цить! — несподівано люто сказала Пілар. — Не клей дурня, і я постараюся теж не патякати по-дурному з людьми, що нічого не розуміють.

— Так, я визнаю, що не розумію… — почав Фернандо.

— Краще нічого не визнавай і не намагайся — зрозуміти, — сказала Пілар. — Сніг іще падає?

Роберт Джордан підійшов до виходу з печери, підняв попону й виглянув надвір. Ніч була ясна, холодна, і сніг більше не падав. Він подивився в далечінь — на білий покров між деревами, а потім угору, на чисте небо. Йому забило дух від свіжого холодного повітря.

Ель Сордо залишить сьогодні сліди на снігу, якщо йому пощастить вкрасти коней, подумав він.

Він опустив попону й повернувся до задимленої печери.

— Надворі вияснилося, — сказав він. — Завірюха вщухла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Вночі він лежав і чекав Марію. Вітру вже не було, й сосни нерухомо стояли в нічній темряві. Їхні стовбури чітко вирізнялися на тлі снігу, що вкрив усе довкола, і Роберт Джордан лежав у спальному мішку, відчуваючи пружність постелі, яку він собі намостив, і ноги його були випростані на всю довжину теплого мішка, а свіже повітря холодило голову й щипало ніздрі, коли він його вдихав. Він лежав на боці, підклавши під голову штани й куртку, в які загорнув сандалі; під боком він відчував холодний метал великого пістолета, якого вийняв із кобури, коли роздягався, і прив'язав шнурком до зап'ястка правої руки. Він відсунув від себе пістолет і глибше заліз у мішок, не зводячи очей з чорної розколини в скелі — входу до печери. Небо було чисте, і світла, що відбивалося від снігу, вистачало, щоб бачити стовбури дерев і виступ скелі в тому місці, де була печера.

Перед тим, як лягти, він узяв сокиру, вийшов із печери, пройшов по свіжому снігу до краю галявини й зрубав молоду ялинку. Потемки він підтяг її до скелі. Там, під кам'яною стіною, він поставив ялинку сторчма і, тримаючи за стовбур одною рукою, другою взяв сокиру коло самого обуха й одну по одній обчухрав усі гілки, так що їх зібралася ціла купа. Потім поклав оголений стовбур на сніг поряд із гіллям і вернувся до печери по коротку дошку, яку перед тим побачив під стіною. Тією дошкою він розчистив місце під скелею, а тоді підібрав обтесані гілки, струсив із кожної сніг і виклав пухнастими китицями в кілька щільних рядів — як підстилку для свого спального мішка. Обчухраним стовбуром він придавив кінці гілок у ногах, щоб не їжилися, і з обох боків закріпив його кілочками, які відколов від дошки.

Потім поніс дошку й сокиру назад, до печери, нахилившись, пройшов під попоною і поставив їх під стіною.