Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— До чого тут час, — пояснила Пілар. — Від Ігнасіо Санчеса Мехіаса під час останнього його сезону відгонило смертю так сально, що багато хто не міг сидіти поряд з ним у кав'ярні. Всі цигани знали це.

— Такі речі вигадують після того, як людина померла, — відказав Роберт Джордан. — Всі чудово знали, що Санчесу не уникнути cornada [75], бо він уже не в формі, ослаб і обважнів, і взагалі втратив спритність.

— Правда, — відповіла Пілар. — Це все правда. Але цигани знали й те, що від нього тхне смертю, і коли він заходив до «Вілья-Роса», то, бувало, такі люди, як Рікардо й Феліпе Гонсалес, тікали звідти через низенькі двері за буфетом.

— Вони, видно, були винні йому гроші,— сказав Роберт Джордан.

— Можливо — відповіла Пілар. — Цілком можливо. Але, крім того, вони бачили в ньому смерть, і це знали всі.

— Вона правду каже, Inglés, — сказав циган Рафаель. — У нас усі про це знають.

— Не вірю жодному слову, — сказав Роберт Джордан.

— Послухай, Inglés, — озвався Ансельмо. — Я взагалі проти всякого чаклунства. Але Пілар у цих справах — мастачка.

— А все-таки як же вона тхне? — спитав Фернандо. — Який він, той запах? Якщо чимсь пахне, то, виходить, має бути якийсь певний запах.

— Ти хочеш знати, Фернандо? — усміхнулась Пілар. — Гадаєш, ти теж зможеш відчути його?

— Якщо він справді є, то чом би й ні?

— А справді, чом? — Пілар кепкувала з нього, згорнувши на колінах великі руки. — Ти коли-небудь плавав на кораблі, Фернандо?

— Ні. І не маю охоти.

— Тоді ти запаху того не впізнаєш, бо він трохи схожий на той, який буває на пароплаві під час шторму, коли всі ілюмінатори зачинені. Понюхай мідну ручку зачиненого ілюмінатора, коли хитає корабель і сіпає в порожньому шлунку, — і тоді ти відчуєш щось схоже на цей запах.

— Як же я його відчую, коли не маю наміру плавати на кораблі? — сказав Фернандо.

— А я кілька разів плавала на кораблі,— мовила Пілар. — І до Мексіки, і до Венесуели.

— Ну, а що ж там є ще, в тому запаху? — спитав Роберт Джордан.

Пілар насмішкувато глянула на нього, з гордістю згадуючи свої подорожі.

— Молодець, Inglés. Учися. Правильно. Вчися. Дуже добре. Отож після корабля прийди рано-вранці до matadero [76] коло Пуенте-де Толедо в Мадріді і, коли з Мансанаресу здійметься туман, зупинися на мокрій бруківці й почекай, поки з'являться старі інки, що ходять удосвіта пити кров зарізаної худоби. Вийде така стара з matadeio, кутаючись у хустку, і обличчя в неї буде бліде, очі порожні, а на підборідді і на щоках — кущики старечого волосся, наче кільчики на пророслій квасолі,— не щетина, а біді кільчики на мертвотно-блідій восковій шкірі. Тож ти, Inglés, обійми її, пригорни до себе якнайміцніше і поцілуй у губи, і ти відчуєш, що ще є в цьому запаху.

— Ух, мене аж занудило, — сказав циган. — Про кільчики, — це вже занадто.