Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— У нас там є патрони, — сказав йому Роберт Джордан. — Сідай і їдьмо. Стрічки там зарядимо. Гайда.

— Нема кому стріляти з кулемета, — сказав водій.

— А де він? Де кулеметник?

— Убитий, — сказав водій. — Там, усередині.

— То витягни його, — мовив Роберт Джордан. — Витягни його звідти.

— Я не хочу торкатися його, — сказав водій. — А він лежить між кулеметом і кермом, і я не можу сісти за кермо.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан. — Ми зараз удвох його витягнемо.

Влазячи до машини, він ударився об щось головою, і з невеликої ранки над бровою на обличчя потекла кров. Мертвий кулеметник був дуже важкий і вже встиг задубіти так, що розігнути його було неможливо, і Робертові Джордану довелося бити кулаком по його голові, щоб витягти з-поміж сидіння й керма, де вона застряла. Нарешті йому вдалося підштовхнути її коліном знизу, і вона вивільнилася, і, обхопивши тіло впоперек, він потяг його до дверцят.

— Допоможи мені,— сказав він водієві.

— Я не хочу торкатися його, — сказав водій, і Роберт Джордан побачив, що він плаче. Сльози котилися по його чорному від пороху обличчю, і з носа теж текло.

Ставши коло дверцят, Роберт Джордан витяг мертвого кулеметника з машини, і той упав на тротуар майже коло самих трамвайних рейок, скоцюрблений, зігнутий. Там він і лежав, притиснувшись восково-сірою щокою до тротуару, підігнувши під себе руки, як у машині.

— Сідай, хай тобі чорт! — сказав Роберт Джордан, махнувши пістолетом. — Ну, мерщій!

І в ту мить він побачив того чоловіка, який вийшов із-за рогу. Він був у довгому пальті, без капелюха, сивий, обличчя вилицювате, а очі сиділи глибоко і близько одне до одного. В руці він тримав пачку «Честерфілда» і, вийнявши одну сигарету, простяг її Робертові Джордану, який, наставивши пістолет, підштовхував водія до машини.

— Хвилинку, товаришу, — сказав він Робертові Джордану по-іспанському. — Чи не можете ви дещо пояснити мені з приводу цього бою?

Роберт Джордан узяв сигарету й сховав її в нагрудній кишені своєї синьої робочої блузи. Він упізнав цього товариша з фотографії. Це був той самий англійський економіст.

— Іди ти знаєш куди, — сказав він йому по-англійському, а потім по-іспанському водієві панцирника: — Вперед. До арени. Ясно?

Він грюкнув важкими дверцятами, й машина рушила довгим похилим спуском, і кулі застукотіли по обшивці, як камінці по залізному казану. Потім, коли по них відкрили вогонь з кулемета, це був наче частий стукіт молотка.

Вони заїхали за арену й загальмували під її стіною, де коло кас висіли ще торішні жовтневі афіші й стояли розкриті ящики з патронами й чекали люди з гвинтівками в руках і гранатами за поясом і в кишенях, і Монтеро сказав:

— Добре. Ось і танк прийшов. Тепер ми можемо атакувати.

Того вечора, коли останні будинки на горбі були вже здобуті, Роберт Джордан лежав, зручно примостившись за цегляним муром коло пробитої в цеглі дірки-бійниці, і дивився на чудове поле обстрілу, що простяглося між ними й пасмом горбів, до яких відступили фашисти, і майже з насолодою думав про те, як добре захищає їхній лівий фланг пагорб із зруйнованою віллою на вершині. Він лежав на купі соломи в мокрій від поту одежі і обсихав, загорнувшись у ковдру, щоб не застудитися. Лежачи, він раптом згадав про економіста й засміявся, а потім пошкодував, що відповів йому так неввічливо. Але тоді, в ту мить, коли англієць простяг йому сигарету, мов чайові за інформацію, в ньому спалахнула ненависть фронтовика до тилового щура, і він просто не зміг стриматися.