Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

В цю мить президент клубу почав промову, після якої з бичачої голови мали зняти запону, і весь час, поки він промовляв, а довкола кричали «Ole!» й грюкали по столу кулаками, я стежила за Фініто, а він сидів, знітившись у кріслі, приклавши до рота свою, ні, вже мою серветку, і, наче зачарований, з жахом дивився на запнуту бичачу голову, що висіла навпроти нього на стіні.

Під кінець промови Фініто почав трясти головою, все глибше вгрузаючи в крісло.

— Ти що, малий? — запитала я його, але він мене не впізнавав і тільки тряс головою і все казав: «Ні. Ні. Ні».

Тим часом президент клубу, скінчивши промову під схвальні вигуки всіх гостей, виліз на стілець, розв'язав шнур, що притримував фіолетову запону на бичачій голові, й почав повільно стягувати її вниз. Вона зачепилася за один ріг, і тоді він смикнув, і тканина зісковзнула з гострих відполірованих рогів, і показався величезний жовтий бик із розлогими, вигнутими чорними рогами, білі кінчики яких були гострі, як голки дикобраза; голова була зовсім як жива, той самий чубок на лобі, і ніздрі роздуті, а очі блищать і дивляться просто на Фініто.

Всі закричали, заплескали в долоні, а Фініто зовсім знітився в своєму кріслі, і тут усі раптом замовкли й озирнулися на нього, а він казав: «Ні. Ні», — і намагався ще глибше забитися в крісло, а потім раптом дуже голосно вигукнув: «Ні!», і великий згусток крові вилетів у нього з рота, але він навіть не підняв серветки, і згусток скотився по підборіддю, а він усе дивився на бика й нарешті сказав: «Цілий сезон, так. Заради грошей. Так. Аби мати що їсти. Так. Але я не можу їсти, чуєте? В мене хворий шлунок. А тепер, коли сезон скінчився — ні! Ні!» Він обвів очима стіл, потім знову глянув на бика й ще раз сказав «ні», а тоді опустив голову на груди, притиснув серветку до уст і довго сидів так, нічого не кажучи, і бенкет, який розпочався так добре і мав стати взірцем веселощів і дружніх розваг, скінчився невдало.

— І незабаром по тому він помер? — спитав Прімітіво.

— Тієї самої зими, — сказала Пілар. — Він так і не оклигав після того удару рогом в Сарагосі. Такі удари гірші, ніж прямий удар вістрям, бо вони ушкоджують нутрощі й одужати вже не можна. А Фініто діставав їх мало не щоразу, коли вбивав бика, і через те не мав справді великого успіху. Йому важко було вчасно ухилитися від рога, бо він був невисокий, і ріг майже завжди зачіпав його боком. Але, ясна річ, здебільшого ті удари були легкі.

— Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори, — сказав Прімітіво.

Пілар подивилася на Роберта Джордана й похитала головою. Потім, усе ще хитаючи головою, схилилася над великим чавунним казаном.

Що за народ, думала вона. Що за народ ці іспанці! «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори».

А я слхаю це й нічого не кажу. Мене воно й не гнівить, я своє сказала й тепер мовчу. Як усе це просто для того, хто нічого не розуміє Que sencillo! [53] Перший, нічого не розуміючи, каже: Він був слабенький матадор». Другий, нічого не розуміючи, каже: «Він був сухотний». А третій, уже коли той, хто розуміє, пояснив йому, заявляє: «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори».

Схилившись над вогнищем, вона знову бачила простерте на ліжку голе смугляве тіло з вузлуватими шрамами на обох стегнах глибоким слідом від рога під нижнім ребром і довгим білим рубцем на боці, що тягся аж під пахву. Вона бачила заплющені очі й суворе, смагляве обличчя, й чорні кучері, відкинуті з лоба; вона сиділа поряд із ним на ліжку й розтирала йому ноги, розтирала напружені м'язи литок, стискала їх, розминала, а потім поплескувала злегка долонями, щоб послабити судому в м'язах.

— Ну, як? — питала вона. — Як ноги, малий?

— Добре, Пілар, — відповідав він, не розплющуючи очей.

— Може, розтерти тобі груди?

— Ні, Пілар, прошу, не торкайся.

— А стегна?

— Ні, там дуже болить.

— А як я розітру їх і змащу маззю, вони розігріються й перестануть боліти.

— Ні, Пілар. Дякую тобі. Мені краще так, коли їх не чіпають.