Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Дякувати богові,— сказав капрал. — А хто зна, може, нам ще доведеться звідати цього. Колись та буде край нашому раюванню.

—А як ти гадаєш, чи довго нас ще триматимуть тут?

— Не знаю, — мовив капрал. — Але хотів би, щоб до кінця війни.

— Шість годин на посту — це надто довго, — сказав солдат, що куховарив.

— Поки мете ця завірюха, будемо вартувати по три години, — сказав капрал. — Це можна.

— А чому сьогодні проїздило стільки штабних машин? — спитав солдат, що сидів на койці.— Не подобаються мені ці штабні машини.

— Мені теж, — сказав капрал. — То погана ознака.

— І літаки, — сказав солдат, що куховарив. — Літаки теж погана ознака.

— Але авіація у нас могутня, — сказав капрал. — Червоні такої не мають. Бачили літаки сьогодні вранці? Просто душа раділа!

— Мені доводилось бачити червоні літаки, і це був не жарт, — сказав солдат, що сидів на койці.— Я бачив їхні двомоторні бомбардувальники в бою, і це страшна річ.

— І все ж їхня авіація не така могутня, як наша, — сказав капрал. — Наша авіація непереможна.

Так вони розмовляли на тартаку, тим часом як Ансельмо чекав на снігу, дивлячись на шосе й на освітлене вікно.

Сподіваюсь, що мені не треба буде вбивати, думав Ансельмо. Мабуть, після війни доведеться справити якусь велику покуту за всі ці вбивства. Якщо по війні у нас уже не буде віри, то, напевно, придумають яку-небудь покуту цивільну, щоб усі могли очиститися після стількох убивств, бо інакше не буде у нас доброї, людяної основи для життя. Без убивства не обійтись, я знаю, але воно псує ту людину, що вбиває, і, напевно, коли все це скінчиться й ми виграємо війну, нам треба буде прийняти якусь покуту, щоб очиститися від усього цього.

Ансельмо був дуже добрий чоловік, і, коли він надовго залишався на самоті,— а він майже весь час бував сам-один, — думки про вбивство знову й знову поверталися до нього.

Цікаво, що про це думає Ingles насправді. Він казав, що йому це неважко. А тим часом він, здається, чуйний і добрий. Може, для молодих воно й справді нічого не важить. Може, чужинці — люди не нашої віри зовсім інакше на це дивляться. Але, на мою думку, з часом убивство робить кожну людину жорстокоюг хоч без убивств не можна обійтись, це все одно великий гріх, і колись нам доведеться докласти багато зусиль, щоб спокутувати його.

Тепер було вже зовсім темно; він подивився через дорогу на освітлене вікно й почав розмахувати руками, щоб зігрітися. Він подумав, що тепер уже неодмінно піде до табору, але щось тримало його там, коло дерева над шляхом. Сніг посипав густіше, і Ансельмо думав: от якби цей міст висадити в повітря сьогодні вночі! В таку ніч зовсім легко було б захопити пости й підірвати міст. І тоді все було б закінчене, все зроблене. В таку ніч можна зробити все, що завгодно.

Потім він прихилився до дерева, притупуючи злегка і вже не думаючи більше про міст. Коли западала темрява, в ньому завжди прокидалося почуття самотності, а сьогодні це почуття було таке гостре, що аж усередині в нього ніби була якась порожнеча, наче з голоду. Колись від самотності допомагали молитви, і часто, вертаючись з полювання додому, він подумки знову й знову проказував яку-небудь молитву, і йому ставало легше на душі. Але відколи почалася війна, він не молився жодного разу. Йому хотілося молитись, але він вважав, що молитися тепер було б нечесно й нещиро, і не хотів просити для себе якоїсь особливої ласки чи удачі, нічим не хотів відрізнятися від інших людей.

Так, думав він, я самотній, але такі ж самотні й усі солдати, і дружини солдатів, і всі ті, хто втратив рідних чи близьких. Дружини я не маю, і добре, що вона померла ще до початку війни. Вона б не зрозуміла її. І дітей у мене немає й ніколи не буде. Коли в мене немає ніякого діла, мені буває самотньо і вдень, але особливо самотньо робиться, коли вечоріє. Та одного ніхто в мене не забере, ні люди, ні бог: я таки добре попрацював для Республіки! Я багато зробив для того, щоб потім, коли скінчиться війна, всі ми зажили кращим життям. Від першої хвилини руху я робив усе, що тільки міг, і не вчинив нічого такого, чого можна б соромитися.

Шкода тільки, що доводиться вбивати. Але ж ми напевне матимемо змогу спокутувати це, бо цей гріх взяло на душу багато людей, і, отже, треба придумати справедливу покуту для всіх. Мені б дуже хотілося побалакати про це з Ingles, але він молодий і навряд чи зрозуміє мене. Він уже казав щось про вбивство. Чи це я сам казав? Він, мабуть, багатьох убив, але не схоже на те, щоб йому це подобалося. В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна.

Все ж таки це великий гріх, думав він. Бо це ж і є те саме, чого ми не маємо права робити. Хоч іноді це й конче потрібно, я знаю. Але в Іспанії це робиться надто легко й часто, навіть коли немає справжньої потреби, і скільки буває поквапних несправедливих учинків, які потім уже не можна виправити! І я стільки думаю про це? Було б добре, якби призначили якусь покуту за все і щоб її можна було розпочати вже зараз, бо це єдине, про що мені тяжко згадувати, коли я залишаюся сам. Усе інше мені прощалося, або ж я покутував свої гріхи, добром чи в якийсь інший спосіб, теж по-доброму. Але вбивство — дуже великий гріх, і мені хотілося б, щоб усе це якось уладнали. Може, потім призначать дні, коли треба буде працювати на державу чи робити щось інше, щоб можна було зняти з себе цей гріх. Наприклад, платити, як ми раніше платили церкві, подумав він і всміхнувся. Церква добре знала, що треба робити з гріхами. Ця думка сподобалася йому, і він усміхався в темряві, коли підійшов Роберт Джордан. Він підійшов зовсім тихо, і старий побачив його, коли він уже стояв перед ним.