Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— А хіба я що, — мовив Прімітіво. — Я тільки сказав, що він мав сухоти.

— Авжеж, він мав сухоти, — сказала Пілар, стискаючи в руці великий ополоник. — Він був малий на зріст, і мав тонкий голос, і дуже боявся биків. Зроду я не бачила людини, що так боялася б перед боєм і так сміливо поводилася на арені. Ти! — сказала вона до Пабло. — Ти от боїшся смерті. Думка про смерть жахає тебе. А от Фініто боявся ще більше, а на арені був хоробрий, як лев.

— Його знали, як дуже хороброго матадора, — сказав один із братів.

— Я ніколи не бачила людини, що так боялася б, — сказала Пілар. — Він навіть не хотів мати у себе вдома бичачої голови. Одного разу під час Вальядолідського ярмарку він убив бика Пабло Ромеро, і дуже гарно вбив…

— Я пам’ятаю, — сказав старший із братів. — Я бачив цей бій. Бик був жовто-бурий, з чубком на лобі й дуже довгими рогами. Він важив понад тридцять arrobas[52]. Це був останній бик, якого Фініто вбив у Вальядоліді.

— Авжеж, — сказала Пілар. — А потім любителі кориди, що завжди збиралися в кафе «Колон» і називали себе клубом імені Фініто, влаштували невеличкий бенкет на його честь, і вони напхали голову того бика й вирішили на бенкеті піднести Фініто подарунок. За вечерею голова вже висіла на стіні, але була запнута тканиною. Я сиділа там за столом; були там і Пастора, ще бридкіша за мене, і Нінья де лос Пейнес, і ще кілька циганок та шикарних дівчат. Бенкет був хоч і невеликий, але дуже веселий, і навіть мало не зчинилася колотнеча, бо Пастора й одна з тих шикарних дівчат завели суперечку з питань етикету.

Я сама була з усього дуже вдоволена, але, сидячи поруч із Фініто, помітила, що він зовсім не дивиться на бичачу голову, запнуту фіолетовою тканиною, як статуї святих у храмі на тижні страстей нашого колишнього господа бога.

Фініто їв дуже мало, бо дістав palotazo, удар боком рога, коли заколював бика на останній кориді сезону в Сарагосі. Після того удару він довго лежав непритомний, і відтоді його шлунок не міг удержати їжу, і за вечерею він раз у раз підносив хусточку до рота й спльовував у неї кров… То про що ж я вам розповідала?

— Про бичачу голову, — нагадав Прімітіво. — Про напхану голову бика.

— Так, — сказала Пілар. — Так. Але спершу треба розповісти вам ще дещо, аби ви все ясно собі уявляли. Отже, Фініто, як вам відомо, ніколи не відзначався веселою вдачею. Він був чоловік дуже поважний, і я не пригадую, щоб він сміявся, навіть коли ми залишалися вдвох. Навіть коли траплялося щось дуже смішне. Він усе сприймав надзвичайно серйозно. Він був майже такий самий серйозний, як Фернандо. Але той бенкет влаштували на його честь aficionados, які заснували «Клуб Фініто», і тому він мусив показати себе там веселим, щирим і товариським. За вечерею він весь час усміхався й жартував, і тільки я одна бачила, що він робив зі своєю хусточкою. Він мав при собі три хусточки, і незабаром усі три змочив кров'ю, а потім сказав мені дуже тихо:

— Пілар, я більше не можу. Я мушу піти.

— Що ж, ходімо, — сказала я. Бо я бачила, що йому зовсім погано. На той час усі вже розгулялися, і галас стояв страшенний.

— Ні. Я не можу піти, — сказав Фініто. — Адже цей клуб назвали моїм ім'ям, і це мене зобов'язує…

— Якщо ти хворий, то ходімо, — сказала я.

— Ні,— сказав він. — Я залишусь. Налий мені трохи мансанільї.

Я подумала, що йому не слід було б пити, якщо він не їв нічого і шлунок у нього хворий, але, видно, він уже не міг більше терпіти всього того галасу й веселощів, не випивши чогось. Отож він дуже швидко випив майже цілу пляшку мансанільї. А що хусточки в нього були поплямлені, то він замінив їх своєю серветкою.

На той час кімната вже ходила ходором, і члени клубу носили на плечах навколо столу дівчат, вибираючи не дуже гладких. Пастору попрохали заспівати пісеньку, а Ель Ніньйо Рікардо грав на гітарі, і дуже приємно було дивитись, як усі веселилися, хоча й по-п'яному, але від щирого серця. Ніколи мені ще не доводилося бувати на бенкеті, де гуляли б так весело, справді по-циганському, а попереду ж нас чекала бичача голова, заряди чого, власне, і влаштували цю вечірку.

Мені самій було дуже весело, я плескала Рікардо за його гру, збирала компанію, щоб плескати в долоні, коли співатиме Нінья де лос Пейнес, і так захопилася всім цим, що навіть не помітила, як Фініто змочив уже кров'ю свою серветку і взявся за мою. Він усе пив і пив мансанілью, і очі в нього блищали, і він весело кивав усім головою. Говорити багато він не міг, бо мусив би тоді щохвилини прикладати до рота серветку, але він удавав, ніби дуже задоволений і веселий, і, зрештою, для цього він там і був.

Отже, бенкет тривав далі; коло мене сидів колишній імпресаріо Рафаеля ель Гальйо й розповідав мені одну історію, яка закінчувалася так: «І тоді Рафаель підходить до мене й каже: «Ти мій найкращий і найшляхетніший друг на світі. Я люблю тебе, як рідного брата, і хочу зробити тобі подарунок». І він дає мені чудову діамантову шпильку для краватки й цілує мене в обидві щоки, і ми тоді страшенно розчулилися. А коли Рафаель ель Гальйо, віддавши мені діамантову шпильку, вийшов із кафе, я сказав Ретані, який сидів зі мною; «Цей паршивий циган щойно підписав контракт із іншим імпресаріо». — «Чому ти так гадаєш?» — питає Ретана. «Я з ним працюю десять років, — відповідаю я, — і він ніколи не робив мені подарунків, — так розповідав імпресаріо ель Гальйо. — І нічого іншого це не може означати». І так воно й було, саме тоді ель Гальйо й пішов від нього.

Але тут у розмову втручається Пастора, не стільки щоб заступитися за добре ім’я Рафаеля, бо ніхто не паплюжив його більше, ніж вона сама, скільки тому, що імпресаріо образив циган, назвавши Рафаеля «паршивим циганом». І вона накинулася на нього з такими словами, що імпресаріо замовк. Тоді вже втрутилася я, щоб утихомирити Пастору, а ще одна циганка почала заспокоювати мене, і знявся такий гармидер, що не можна було нічого розібрати, крім хіба слова «шльондра», яке лузало гучніше за всі інші, але нарешті всі викричались, і ми троє, з яких усе й почалося, посідали на свої місця й втупилися очима в свої келихи, а потім я глянула на Фініто й побачила, що він дивиться на бичачу голову, ще запнуту фіолетовою тканиною, і в очах у нього жах.