Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Гарно, коли йде сніг, — сказав він дівчині.

— Але для твоєї роботи це погано, правда? — спитала вона. — Ти стривожений?

— Que va, — сказав він. — Яка з того користь — тривожитися. Чи скоро вечеря?

— Я так і думала, що ти захочеш їсти, — сказала Пілар. — Візьми поки що шматок сиру.

— Дякую, — сказав він, і вона зняла з гака, вбитого під склепінням, сітку з великим кружалом сиру, відрізала великий, важкий шмат із початого краю й подала Робертові Джордану. Він з'їв його стоячи. Сир був би смачніший, якби не так відгонив цапом.

— Маріє,— покликав Пабло з-за столу.

— Що? — озвалася дівчина.

— Витри чистіше стіл, Маріє,— сказав Пабло й вищирив зуби до Роберта Джордана.

— Сам витри, де напаскудив, — сказала йому Пілар. — Витри спочатку бороду й сорочку, а потім уже стіл.

— Маріє,— сказав Пабло.

— Не звертай на нього уваги. Він п'яний, — сказала Пілар.

— Маріє,— сказав Пабло. — Сніг усе падає, і такий гарний!

Він не знає, який у мене мішок, подумав Роберт Джордан.

Не знають свинячі очиці, чому я заплатив Вудсу шістдесят п’ять доларів за цей мішок. А все ж скоріше б уже повертався циган. Як тільки він вернеться, піду по старого. Треба б уже зараз піти, але ми й справді можемо розминутися. Я ж не знаю, де він засів.

— Хочеш погратися в сніжки? — спитав він Пабло. — Хочеш сніжками покидатися?

— Що? — спитав Пабло. — Що це ти вигадав?

— Нічого, — відповів Роберт Джордан. — Твої сідла добре вкриті?

— Так.

Тоді Роберт Джордан сказав по-англійському:

— Що ж, тепер доведеться годувати коней зерном. Чи пустити їх, і нехай самі відкопують пашу з-під снігу?