Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою.

— Як її звуть?

— Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш — лікар, правда?

— Так. Дуже добрий лікар.

— Це чудово. Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так?

— Авжеж.

— Якийсь безглуздий фронт, — сказала вона. — Але тут гарно. Скоро має бути наступ?

— Так.

— Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.

— А ви давно у госпіталі?

— Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем. Щось таке романтичне.

— Романтичний фронт тут, де ми.

— Так, — мовила вона. — Люди не уявляють собі, щб діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки.

Я нічого не сказав.

— Як ви гадаєте, таке завжди триватиме?

— Ні.

— А що ж його спинить?

— Десь зломиться.

— Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися.

— А тут вони не зломляться, — сказав я,