Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Ні.

— Мені розповідали про той бій, — сказала вона. — Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами.

— Ви довго були заручені?

— Вісім років. Ми росли разом.

— А чому ж не одружилися?

— Не знаю, — сказала вона. — Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше.

— Розумію.

— А ви колись, були закохані?

— Ні,— відказав я.

Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі.

— Які у вас гарні коси, — сказав я.

— Вам подобаються?

— Дуже.

— Коли він загинув, я хотіла обстригти їх.

— Ой, ні.

— Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала.

Я слухав мовчки.

— Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, — що, може, йому несила буде це знести… ну, і от, — його вбито, і всьому кінець.

— Як знати.

— Ні, ні,— сказала вона. — Всьому кінець.