Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Недобре пити самому, — сказала вона. — Не робіть цього.

— Гаразд.

— Приїхала ваша знайома міс Барклі,—сказала вона.

— Справді?

— Еге ж. Мені вона не сподобалась.

— Сподобається. Вона дуже хороша.

Вона похитала головою.

— Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. — І взялась умивати мене намиленим віхтиком і теплою водою. — Трохи підведіть плече, — сказала вона. — Так, добре.

— Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати?

— Зараз пошлю швейцара. — Вона вийшла і хутко повернулася. — Він пішов до перукаря, — сказала вона й знов умочила віхтик у миску з водою.

Швейцар привів перукаря. То був чоловік років п'ятдесяти, із закрученими догори вусами. Міс Гейдж закінчила мій туалет і пішла; тоді перукар намилив мені обличчя й почав голити. Тримався він дуже урочисто і в розмову не заходив.

— У чім річ? Невже немає новин?

— Яких новин?

— Та будь-яких. Що там у місті?

— Нині воєнний, час, — сказав він. — Ворог скрізь має вуха.

Я подивився на нього,

— Зробіть ласку, не сіпайте головою, — мовив він, і далі орудуючи бритвою, — Я все одно нічого не скажу.

— Та що це з вами? — запитав я.

— Я італієць, Мені нема про що розмовляти з ворогом.

Я замовк. Якщо він божевільний, то чим скоріше він забереться із своєю бритвою, тим краще. Потім я ще раз спробував роздивитись його до ладу,