Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром.

Вона похитала головою і усміхнулась.

— Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар.

— Гаразд, — сказав я. — Ось побачимо, що з них витягнуть,

Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений.

— А хто у вас начальник?

— Міс Ван Кемпен.

— Скільки в госпіталі сестер?

— Оце лише ми дві.

— І більше не буде?

— Мають приїхати ще.

— Коли?

— Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий.

— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.

Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним.

— Ви надто ласкаві до мене, — сказав я. Сестра (її звали міс Гейдж) тихенько засміялась. — Чи не дали б ви мені води? — спитав я.

— Ну звісно. А тоді поснідаєте.

— Я не хочу снідати. А віконниці відчинити не можна?

Досі в палаті був присмерк, та коли відчинили віконниці, її залило ясне сонячне світло, і я побачив балкон, а за ним череп'яні дахи й комини будинків. Я подививсь ген за ті дахи й побачив білі хмари і синє-синє небо.

— То ви не знаєте, коли приїдуть інші сестри?