Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Вони знов віддали честь і пішли.

— Оце мої папери, — сказав я сестрі,— тут усе записано: які поранення, як мене лікували.

Вона взяла папери й подивилась на них крізь окуляри. Там було три папірці, згорнені разом.

— Не знаю, що й робити, — сказала вона. — Я не вмію читати по-італійському. І не можу нічого зробити без лікаря. — Вона заплакала й засунула папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала плачучи.

— Так. Будь ласка, покладіть папери на столик біля ліжка.

У кімнаті була сутінь і прохолода. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але не міг розглядіти, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав приємне обличчя і, як видно, був дуже добросердий.

— Ви йдіть собі,— сказав я йому. — І ви теж, — обернувсь до сестри. — Як вас звуть?

— Місіс Уокер.

— Ідіть, місіс Уокер. Мабуть, я засну.

Я залишився сам у кімнаті. Було прохолодно й не тхнуло лікарнею. Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив але ніхто не прийшов. Так я і заснув.

Прокинувшись, я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Доброго ранку, — відповіла вона і підійшла до ліжка. — Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке?

— Поранений у ноги. І голову зачепило.

— Як ваше прізвище?

— Генрі. Фредерік Генрі.

— Зараз я вас умию. Але пов'язок чіпати не можна, поки не приїде лікар.

— А міс Барклі тут?

— Ні, тут такої немає.

— А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?