Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

А як бути нашим дочкам, що повинні самі визначати для себе Глибини? Ось Ненсі Готорн. Їй треба самій вимірювати глибини житейського моря. Хоробро й розважливо дивиться вона на проблеми, що постають перед кожною вісімнадцятирічною дівчиною.

То була чудова брошурка.

Тобі вісімнадцять, дівчино? Згадай Жанну д'Арк. Згадай Бернарда Шоу. Згадай Бетсі Росс.

Подумайте сьогодні, в 1925 році, про такі речі. Чи не було в історії пуританства якоїсь двозначної сторінки? Чи не мала Покахонтас зворотного боку? Чи не мала вона якогось четвертого виміру?

А сучасний живопис — і поезія? Чи це Мистецтво? І так і ні. Згадайте Пікассо.

Чи мають бродяги свої закони поведінки? Ось вам пожива до роздумів.

В усьому є Романтика. Автори «Форуму» порушують справжні проблеми, пишуть гостро, з гумором. Але ніколи не повчають читача й ніколи не бувають велемовні.

Живіть насиченим розумовим життям, надихаючись новими ідеями та п'янкою Романтикою незвичайного.

Він одклав брошурку вбік.

А тим часом у затіненій кімнаті свого будинку в Тріані Мануель Гарсіа Маера лежав крижем на ліжку з трубками в обох легенях і вмирав від пневмонії. Всі андалузькі газети випустили спеціальні додатки, присвячені його смерті, якої чекали вже кілька днів. Чоловіки та хлопці купували на згадку його кольорові портрети на повен зріст і, дивлячись на ті літографії, втрачали з пам'яті його живий образ. Матадори відчули неабияку полегкість, коли він помер, бо він завжди робив на арені те, що їм самим удавалося лише іноді. Вони всі йшли під дощем за його труною — сто сорок сім матадорів — і провели його на кладовище, де й поховали поряд з Хоселіто, Після похорону дощ позаганяв усіх до кав'ярень, і було продано ще багато кольорових портретів Маери — люди згортали їх у сувійчики й ховали до кишень.

А ТЕПЕР — СПАТИ

Тієї ночі ми лежали на підлозі в кімнаті, і я слухав, як їдять шовкопряди. Їх годували листям шовковиці, і цілу ніч було чути, як вони їдять і як щось падає в листя. Спати я не хотів, бо вже віддавна мені не давала спокою думка, що досить хоч раз заплющити очі в темряві й піддатися сну, як душа моя покине тіло. Це почалося давно, від тієї самої ночі, коли поруч вибухнув снаряд і я відчув, як моя душа випурхнула з мене й полетіла собі, а потім вернулася назад. І хоч як я силкувався не думати про те, відтоді це відчуття охоплювало мене щоночі, саме тієї миті, коли починаєш засинати, і позбутись його я міг лише неабияким зусиллям волі. Тепер я більш ніж певен, що ніде моя душа не ділася б, одначе тоді, того літа, не мав охоти ризикувати.

Лежачи без сну, я всіляко намагався згаяти час. Іноді пригадував річечку, де хлопчаком ловив форель, і подумки йшов її берегом від верхів'я до гирла, ретельно закидаючи вудку під кожний корч, у кожну печерку на закруті, у глибокі ковбані й на прозорі плеса, коли витягаючи рибу з води, а коли й упускаючи з гачка. Опівдні я кидав ловити й сідав підобідати, часом десь на корчі над водою, часом під деревом на високому березі, і завжди їв повільно, не зводячи очей з річки, що текла внизу. Часто мені не вистачало принади, бо, вирушаючи по рибу, я брав з собою лише десяток черв'яків у бляшанці від тютюну. Коли вони кінчались, я мусив шукати ще, і часом було дуже важко накопати їх на березі річечки, де кедри застували сонце й не було трави, а тільки гола вогка земля, і я часто не міг знайти жодного черв'яка. Проте якась принада завжди траплялась, хоч одного разу на болоті я так і не спромігся нічого добути й довелося порізати на принаду одну зловлену рибину.

Іноді на мокрих луках, у траві та під папороттю, я знаходив комах і настромлював їх на гачок. Були то жучки та якісь комашки з довгими ніжками, схожими на стебельця трави, а в старих трухлявих колодах жили хробачки — білі хробачки з рудими чіпкими голівками, вони не трималися на гачку й немов розчинялись у холодній воді; під тими колодами траплявся лісові кліщі, а часом і дощовики, що залазили в землю, тільки-но я піднімав колоду. Одного разу я взяв на принаду саламандру, яку знайшов під старим корчем. Саламандра була манюсінька і прудка, а до того ж прегарна кольором. Вона відчайдушно чіплялася за гачок своїми тоненькими лапками, і після того я ніколи не ловив на саламандр, хоча й знаходив їх часто. Не ловив і на цвіркунів, бо вони крутилися на гачку.

Іноді річка текла широкою лукою, і серед сухої трави я полював на коників і настромлював їх на гачок, а то, бувало, наловлю коників, і кидаю їх у воду, і дивлюсь, як вони пливуть кружляючи, течія їх підхоплює,— а тоді щезають, тільки-но вирине форель. Випадали такі ночі, коли я рибалив на чотирьох, а то й п'ятьох різних річечках, починаючи якомога ближче від витоку й ідучи за водою. А коли кінчав надто рано й часу лишалося ще багато, повертав назад, проти води, і знову проходив усю річку від самого гирла, де вона впадала в озеро, аж до витоку, намагаючись виловити всю ту рибу, яку проминув, коли йшов униз. Траплялося й таке, що я сам собі вигадував річечки, часом доволі знадливі, і то було наче марення наяву. Декотрі з тих річечок я пам'ятаю дотепер, і мені здається, що я справді там рибалив, і в свідомості моїй вони змішалися з тими, які я справді бачив. Усім їм я давав назви і їхав до них поїздом, а тоді добирався пішки, часом проходячи по кілька миль.

Та були й такі ночі, коли я не міг рибалити, — в ті ночі сон мене ніяк не брав, і я без кінця проказував по думки молитви, намагаючись відмолитися за всіх, кого знав у житті. На це йшло багато часу, бо як спробуєш пригадати всіх тих людей, яких будь-коли знав, відновлюючи в пам'яті свої найдавніші враження, — а в мене то було горище будинку, в якому я народився, батьків з матір'ю весільний пиріг у великій бляшанці, почепленій на крокві, і, там-таки на горищі, банки із зміями та іншими плазунами, яких зібрав і заспиртував у дитинстві мій батько (згодом частина спирту з тих банок вивітрилась, і оголені спинки змій побіліли), — отож як сягнеш думкою так далеко назад, то пригадується сила-силенна людей… І коли помолишся за кожного окремо, проказавши «Богородицю» та «Отче наш», це забере чимало часу, і надворі зрештою розвидниться, і тоді можна буде заснути, якщо там, де ти є, випаде нагода поспати вдень.

У ті ночі я намагався пригадати всі події свого життя, починаючи від самого того дня, коли пішов на війну, і вертаючись усе назад і назад, від спогаду до спогаду. Виявилося, що крайня межа моїх споминів — оте горище дідусевого будинку. Тоді я починав звідти й знову перебирав усе в пам’яті, аж поки доходив до війни.

Я згадував, як після дідусевої смерті ми переїжджали з його будинку в новий, споруджений за планом і під наглядом матері.

Багато речей, що їх вирішили не везти з собою, було спалено на задвірку, і я пам'ятаю, як кинули у вогонь ті банки з горища, і як вони тріскали від жару, і як спалахував синім полум'ям спирт. Пам'ятаю, як горіли у вогнищі на задвірку оті батькові змії. Але в цих спогадах ще не було людей — тільки речі. Я навіть не міг пригадати, хто палив той мотлох, отож і линув думкою далі, доки натрапляв на людей, а тоді спинявся й молився за них.

Про новий будинок я пригадував, як мати повсякчас опоряджала щось, чистила, чепурила. Одного разу, коли батько поїхав на полювання, вона взялася прибирати в підвалі й попалила все, чому там було не місце. Коли батько, повернувшись додому, зіскочив з коляски й прив'язав коня, біля будинку ще жевріло вогнище. Я вибіг назустріч батькові. Він віддав мені свою рушницю і глянув на вогнище.