Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Що ж, — сказав Білл, — нам лишається тільки випити ще по одній.

— Оце правильно! — сказав Майкл. — Розмови про гроші ніколи нічого путнього не дають.

— І то правда, — сказав Білл-

Ми з Біллом зіграли, кому платити. Білл програв і заплатив. Ми вийшли й сіли в машину.

— Куди тебе везти, Майкле? — спитав Білл.

— Давайте просто покатаємося. Може, це піднесе мене в очах кредиторів. Просто покатаємося, га?

— Чудово. Я давно хотів оглянути узбережжя. Їдьмо до Андайя.

— На узбережжі в мене немає ніякого кредиту.

— То, може, буде, — сказав Білл.

Ми поїхали прибережним шосе. За вікном миготіли зелені живоплоти, білі вілли під червоними дахами, невеличкі гаї, а потім відкривалося море, дуже синє й під берегом хвилясте в цей час відпливу. Ми проминули Сен-Жан-де-Люз та кілька містечок на південь від нього. За горбами на обрії виросли гори, через які ми перевалили, їдучи з Памплони. Дорога вилася далі. Білл глянув на годинник. Нам час було назад. Він постукав по скляній перегородці й звелів водієві завертати. Водій подав машину заднім ходом на траву, щоб розвернутися. Позаду нас стояв ліс, а попереду був зелений схил і під ним море.

В Сен-Жан-де-Люзі ми зупинилися перед готелем, де Майкл збирався жити, і він вийшов з машини. Водій заніс його речі. Майкл стояв коло машини.

— До побачення, хлопці,— сказав Майкл. — Джейку, заплати за машину, а я надішлю тобі свою частку.

— Бувай, Майкле.

— Бувайте, хлопці. Дякую за все.

Ми потисли йому руку й помахали з машини. Він стояв на дорозі й дивився нам услід. До Байонни ми приїхали перед самим відходом поїзда. Носій приніс Біллові речі з камери схову. Я провів його до входу на перон.

— Бувай, друзяко, — сказав Білл.

— Бувай.

— Ми добре погуляли. Я давно так не гуляв.

— В Парижі затримаєшся?

— Ні. Сімнадцятого відпливаю. Бувай, друзяко!