Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Нік дуже зголоднів. Йому здавалося, що він ще ніколи не був такий голодний. Він відкрив бляшанку бобів із свининою та бляшанку макаронів і виклав усе на сковорідку.

— Коли я мав охоту тягти це на собі, то маю право й з'їсти, — мовив Нік. Серед огорнутих сутінню дерев власний голос видався йому чужим. Більше він не озивався.

Відколовши сокирою від пня кілька грубих соснових трісок, він розпалив багаття. Тоді примостив над вогнем дротяну решітку й підбором черевика загнав у землю її чотири ніжки. А зверху поставив сковорідку. Їсти захотілося ще дужче. Боби й макарони розігрілися. Нік поворушив їх і змішав докупи. На сковорідці забулькотіло, й бульбашки пари почали важко виходити нагору. Звідти піднімався смаковитий дух. Нік дістав пляшку томатної підливи й відкраяв чотири скибки хліба. Тепер бульбашок побільшало. Нік сів біля багаття і зняв сковорідку з вогню. Тоді виклав половину страви на олов'яну тарілку. Страва поволі розпливлася по тарілці. Він знав, що вона ще надто гаряча. Він додав у тарілку томатної підливи. Але знав, що й тепер боби та макарони надто гарячі. Він подивився на вогонь, потім на свій намет. Йому зовсім не хотілось обпекти язик і зіпсувати собі всю втіху. Досить того, що він ніколи не міг як слід поласувати смаженими бананами, бо не мав терпцю дочекатися, поки вони охолонуть. У нього був дуже чутливий язик. Тим часом їсти хотілося страшенно. Нік бачив, як за річкою, над мочарами, вже оповитими темрявою, піднімається туман. Він знов подивився на свій намет. Ну гаразд. І він набрав з тарілки повну ложку їжі.

— Милий боже! — мовив Нік. — Боже ж ти мій! — сказав він у захваті.

Він з'їв усе, що було на тарілці, й аж тоді згадав про хліб. Другу половину він докінчив з хлібом і до блиску витер тарілку скоринкою. Ще в станційному буфеті у Сент-Ігнасі він випив чашку кави й з'їв бутерброд із шинкою, а відтоді не мав у роті ані крихти. То було чудове відчуття. Йому й раніше страшенно хотілося їсти, але він не мав змоги вгамувати голод. Він, звісно, давно вже міг десь зупинитися, якби захотів. На річці не бракувало гарних місць. Але тут було добре, як ніде.

Нік підсунув під решітку дві великі соснові тріски. Спалахнуло яскраве полум'я. Він похопився, що забув принести води на каву. Діставши з тюка складане брезентове відро, він зійшов з узгірка і краєм луки спустився до річки. Протилежний берег потопав у білому тумані. Нік став навколішки на березі й занурив у воду відро, відчуваючи, яка мокра й холодна трава. Відро розпросталось, і його потягло течією. Вода була крижана. Нік обполоснув відро й, наповнивши його по вінця, одніс до намету. На узвишші, оддалік від води, було не так холодно.

Нік забив у стовбур сосни ще один великий цвях і почепив на нього відро з водою. Зануривши у відро кавник, він наповнив його до половини, тоді підкинув у багаття трісок і поставив кавник на решітку. Він не міг пригадати, як раніше варив каву. Пам'ятав, що одного разу сперечався про це з Гопкінсом, а який спосіб тоді обстоював, пригадати не міг. І він вирішив дочекатися, щоб кава закипіла. Але раптом згадав, що саме це й був Гопкінсів спосіб. Колись вони з Гопкінсом сперечалися про все на світі. Поки кава закипала, Нік відкрив невеличку бляшанку консервованих абрикосів. Йому подобалося відкривати бляшанки. Він нахилив бляшанку й висипав абрикоси в олов'яну чашку. Стежачи за кавником на вогні, він посьорбував солодкий абрикосовий сироп, спочатку обережно, щоб не розлити, потім ніби в задумі, всмоктуючи з сиропом самі абрикоси. Вони були смачніші, ніж свіжі.

Тим часом кава закипіла. Покришка піднялась, і кава разом з гущею потекла по кавнику. Нік зняв кавник з вогню. То була перемога Гопкінса. Нік поклав цукру в спорожнену чашку від абрикосів і налив туди кави, щоб трохи прохолола. Кавник був надто гарячий, і Нік прихопив його дужку своїм капелюхом. Він аж ніяк не хотів, щоб кава осіла в кавнику. Принаймні не перша чашка. Все мало бути достеменно за приписами Гопкінса. Друзяка Гоп на це заслужив. Він був неабиякий любитель кави. І взагалі чи не найсерйозніший з усіх Нікових знайомих. Не нудний, а саме серйозний. Усе те було так давно. Гопкінс завжди говорив, не ворушачи губами. І полюбляв грати в поло. Він здобув тоді в Техасі мільйони доларів. Коли надійшла телеграма про те, що його перша ж велика свердловина дала нафту, він мусив позичити грошей на квиток до Чікаго. Він міг би, звісно, зателеграфувати, щоб йому прислали грошей. Але то було б надто довго. Вони всі називали його дівчину Білявою Венерою. І Гоп не заперечував проти того, бо вона не була його справжня дівчина. А щодо справжньої Гопкінс твердо сказав, що не дозволить нікому збиткуватися з неї. І правильно сказав. Коли надійшла та телеграма, Гопкінс поїхав. Вони були тоді на Чорній річці. Телеграма йшла туди аж вісім днів. Свій автоматичний кольт двадцять другого калібру Гопкінс віддав Нікові. А Біллові подарував фотоапарат. Щоб згадували його. Вони умовились наступного літа вирушити всі разом на риболовлю. Друзяка Гоп розбагатів. Він обіцяв, що купить яхту і вони рибалитимуть біля північних берегів Верхнього озера. Він був збуджений, але серйозний. Вони попрощались, і всім було прикро. Його від'їзд розладнав їхню мандрівку. Вони більше ніколи не бачили Гопкінса. Все те було дуже давно, ген на Чорній річці.

Нік випив кави — кави, звареної за приписами Гопкінса. Кава була гірка. Нік засміявся. То була б добра кінцівка для оповідання. Почала працювати уява. Та він знав, що зможе погамувати її, бо добре стомився. Він вилив з кавника решту кави, а гущу витрусив на багаття. Тоді закурив сигарету й забрався в намет. Сівши на ковдрах, він роззувся, зняв штани, замотав у них черевики, поклав той згорток замість подушки й заліз під ковдру.

Крізь отвір намету він дивився, як жевріє від подмухів нічного вітру пригасле багаття. Ніч була тиха. З мочарів не долинало ані звуку. Нік зручніше простягся під ковдрою. Раптом над самим його вухом задзижчав комар. Нік сів і запалив сірника. Комар сидів на полотні над його головою. Нік швидко підніс до нього сірник і з задоволенням почув, як комарі зашкварчав у вогні. Сірник погас. Нік знову ліг під ковдру. Він повернувся на бік і заплющив очі. Його брав сон. Він відчував, як сон обволікає його. І тоді він згорнувся під ковдрою і заснув.

XV

Сема Кардінеллу повісили о шостій годині ранку в коридорі окружної в'язниці. Коридор був високий і вузький, з рядами камер по обидва боки. Усі камери були зайняті. Засуджених до страти привели туди завчасно. П'ятеро, яких мали повісити, сиділи в перших п'ятьох камерах. Троє з них були негри. Вони дуже боялися. Один з білих сидів на ліжку, затуливши обличчя руками. Другий лежав крижем, обгорнувши голову ковдрою.

До шибениці вони вийшли крізь двері в стіні. Всіх було семеро, разом з двома священиками. Сема Кардінеллу несли на руках. Він був у такому стані десь від четвертої години ранку.

Поки йому зв'язували ноги, двоє конвоїрів підтримували його, а священики щось шепотіли до нього. «Тримайся, сину мій», — сказав один священик. Коли до Сема Кардінелли підійшли, щоб надіти йому на голову каптур, у нього відмовив анальний м'яз. Обидва конвоїри, у яких він висів на руках, кинули його і гидливо відступили. «Може, стільця йому, Віллє?»— спитав один з них. «То принеси», — відказав чоловік у котелку.

І коли всі, хто був на помості, відійшли від люка, — дуже важкого, з дуба й заліза, із шарнірами на кулькових підшипниках, — Сем Кардінелла залишився на стільці посередині, міцно зв'язаний, а молодший із священиків молився, стоячи на колінах обік стільця. Священик відскочив назад в останню мить перед і тим, як провалився люк.

ВЕЛИКА ДВОСЕРДА РІЧКА

ЧАСТИНА ДРУГА

Вранці зійшло сонце, і полотно намету почало нагріватися. Нік виліз із-під запони, що затуляла отвір намету, подивитись, як там надворі. Вилазячи, він відчув, що трава мокра від роси. У руках він тримав штани й черевики. Сонце тільки-но зійшло над узгірком. Довкола були лука, річка та мочарі. На зелених мочарах за річкою росли берези.

Цієї вранішньої пори річка була прозора, гладенька й бистра. Кроків за двадцять за водою її від берега до берега перетинали три великих корчі. Набігаючи на них, вода лисніла і глибшала. Поки Нік дивився туди, на корчах з'явилася норка, перебігла по них на той берег і гайнула на мочарі. Нік відчував радісне збудження. Його збуджував цей ранній ранок і річка. Він ладен був навіть і не снідати, але розумів, що попоїсти треба. Отож він розпалив невеличке багаття й поставив на вогонь кавник.

Поки нагрівалася вода, він узяв порожню пляшку й спустився з узгірка на луку. Лука була зарошена, і Нік хотів наловити коників на принаду, поки ще сонце не висушило траву. Він знайшов безліч добрячих коників. Вони сиділи при самому корінні трави, а деякі почіплялися за стебла. Всі вони були холодні, мокрі від роси й не могли стрибати, поки не обсохнуть. Нік легко ловив їх, вибираючи тільки брунатних, середньої величини, і вкидав у пляшку. Натрапивши на якусь колоду, він перевернув її і побачив під нею, з самого краю, сотні коників. То був у них справжній нічліжний дім. Нік вкинув у пляшку ще з півсотні брунатних середньої величини. Поки він збирав їх, решта обігрілися на сонці й пострибали хто куди. Стрибаючи, вони розгортали крильця й злітали в повітря. Та після першого злету ще довго сиділи нерухомо, наче неживі.