Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Нічого більше попереду не було — сама лісиста рівнина, і тільки далеко на обрії бовваніли голубі пагорби, позначаючи собою початок узвишшя перед Верхнім озером. Нік ледве бачив їх невиразні далекі обриси у хвилях розпеченого повітря над рівниною. Коли він починав вдивлятися туди пильніше, пагорби зникали. А коли тільки скидав оком, вони були на місці, ті далекі пагорби на узвишші.

Нік сів, прихилившися спиною до обвугленого пня, і закурив сигарету. Його тюк, прилаштований на зрізі пня, стояв рівно, з ременями напоготові, й на ньому ще залишалася заглибина від Нікової спини. Нік сидів і курив, озираючи місцевість. Йому не треба було витягати карту. Він знав, де він, з положення річки.

Поки він курив, простягти ноги перед собою, то помітив коника, що стрибав собі по землі, а потім заліз на його вовняну шкарпетку. Коник був чорний. Ще йдучи дорогою нагору, Нік раз у, раз сполохував з пилюки коників. І всі вони були чорні. Не такі, як ото великі коники, що, злітаючи, розгортають з-під чорного надкрилля жовті з чорним або червоні з чорним крильця. Ці були звичайні собі коники, але всі чорні, мов сажа. Нік ще тоді звернув на них увагу, але не задумався, чому вони такі. А тепер, роздивляючись цього чорного коника, який сидів і поскубував щелепами вовну шкарпетки, збагнув, що всі вони почорніли, бо живуть на обвугленій землі. Пожежа, як видно, сталася десь торік, але коники й досі були чорні. Цікаво, подумав Нік, чи довго вони такі будуть.

Він обережно простяг руку вниз і схопив коника за надкрилля. Тоді перевернув догори лапками, що сполохано мигтіли в повітрі, й подивився на членисте черевце. Атож, і воно було чорне, лискуче, а спинка й голівка припорошені.

— Катай, конику, — уперше озвався вголос Нік. — Лети собі десь.

Він підкинув коника в повітря и простежив очима, як той полетів через дорогу до обгорілого пня.

Нік звівся на ноги, підставив спину під свій тюк на пні й просунув руки в наплічні шлейки. Постояв трохи з тюком за плечима на гребені пагорба, видивляючись уперед, на далеку річку, а тоді звернув з дороги й навпростець подався вниз схилом. Земля під ногами була тверда, і йшлося йому легко. Кроків за двісті від підніжжя пагорба згарище кінчалось. Далі розлягалася височина, поросла буйною, по литки заввишки, папороттю, з окремими купками сосон, широка хвиляста височина, з частими узгірками та западинами, з піскуватим грунтом, зелена й жива.

Нік визначав напрям за сонцем. Він знав, де йому треба вийти до річки, і простував далі тією зеленою височиною, сходячи на невисокі узгірки, щоб побачити попереду нові узгірки, а часом, піднявшись на більше узвишшя, бачив ліворуч або праворуч чималі острови соснових гаїв. Він зірвав кілька галузок папороті й підсунув їх під лямки тюка. Лямки розтирали запашне листя, і Нік, ідучи, відчував його дух.

Простуючи тією нерівною, без найменшого затінку місцевістю, він стомився й геть упрів. Він знав, що коли завгодно може повернути ліворуч і вийти до річки: вона була не далі як за милю від нього. Проте він неухильно простував на північ, щоб на кінець дня вийти до річки якомога вище проти води.

Нік уже давно помітив попереду великий острів соснового гаю, що здіймався над хвилястою височиною. Спустившись в улоговинку, а тоді поволі вибравшись на гребінь, він повернув саме туди.

У тому сосновому гаю не було підліску. Стовбури дерев здіймалися чи то просто вгору, чи трохи похило один до одного, але всі були рівні, темні й без гілля. Гілля починалося вище. Подекуди воно щільно переплелося й кидало густу тінь на руду глицю, що встеляла землю. Гай оточувала гола смуга землі. Ступивши на неї, Нік відчув, яка вона м'яка під ногами. То був край рудого килима з опалої соснової глиці, що виступав поза межі високих крон. Дерева пнулися вгору, і їхні крони піднімались дедалі вище, залишаючи на осонні цю руду смугу, що іі колись укривали своєю тінню. А там, де цей лісовий килим уривався, починалася суцільна порість папороті.

Нік скинув з плечей тюк і ліг у затінку. Він лежав на спині й дивився на крони сосон. Простягтись на глиці, він давав перепочинок плечам, хребтові й попереку. Лежати було м'яко, приємно. Він подивився крізь гілля на небо й заплющив очі.

Потім розплющив і знов поглянув угору. Крони дерев погойдував вітер. Нік знову заплющив очі й заснув.

Прокинувся він весь закляклий і затерплий. Сонце було вже при самому заході. Завдавши на спину тюк, Нік відчув, який він важкий і як боляче муляють лямки. Уже з тюком за плечима, він нахилився, підняв з землі шкіряний чохол з вудками, тоді вийшов на папороть і рушив до річки. Він знав, що йти до неї не більш як милю.

Спустившись з узгірка, втиканого пнями, він вийшов на луку. По той бік луки текла річка. Нік радів, що нарешті дістався до неї. Він брів лукою понад берегом, простуючи ще далі проти води. Холоші його штанів намокли від роси. Після гарячого дня роса впала швидко й рясно. Вода в річці не шуміла: надто бистра й плавка була течія. На краю луки, перш ніж зійти на узгірок, де можна було отаборитися, Нік постояв, дивлячись на річку, де годувалася форель. Риба кидалася до поверхні за комахами, що після заходу сонця налетіли до води з мочарів за річкою. Форель виринала й ловила їх на льоту. Поки Нік ішов лукою понад берегом, рибини раз по раз скидалися вгору. Тепер, коли він стояв і дивився на річку, комахи, як видно, посідали на воду, бо форель годувалася й далі, проте над поверхнею вже не показувалась. Ген униз за течією, скільки сягало око, вона піднімалася до поверхні, збиваючи на гладенькій воді незліченні кола, й здавалося, що то починається дощ.

Нік піднявся на піщанистий, порослий деревами узгірок, звідки було видно луку, річку й мочарі. Він поклав на землю тюк і чохол з вудками й узявся шукати рівної місцинки. Йому дуже хотілося їсти, але, перш ніж куховарити, він вирішив отаборитись. Між двома соснами знайшовся рівний проміжок. Нік дістав із тюка сокиру і обрубав два корені, що випиналися при стовбурах. Тепер там вистачало рівного місця, щоб лаштувати постіль. Він розгладив пісок руками й повисмикував з корінням кущики папороті. Руки приємно запахли. Він розрівняв зрушений грунт: не хотілося спати на грудді. Коли площинка стала зовсім рівна, він послав на ній свої три ковдри. Одну згорнув удвоє і поклав на землю, а дві розстелив зверху.

Від одного з пнів він одітнув сокирою гладенький обаполок і поколов його на кілки для намету. Йому потрібні були довгі й міцні кілки, щоб добре трималися в землі. Коли він розпакував намет і розіслав його на землі, тюк, прихилений до дерева, видимо поменшав. Нік прив'язав до стовбура однієї сосни кінець мотузки, перепущеної крізь гребінь намету, і, взявшися за другий кінець, підняв полотно з землі, а тоді напнув мотузку й обв'язав її навколо другої сосни. Полотно повисло на мотузці мов брезентове простирало на білизняній шворці. Нік підпер задній ріг намету заздалегідь вирубаною жердиною і взявся забивати бічні кілки. Він чимдуж відтягав боки намету й глибоко забивав кілки, вганяючи їх у грунт обухом сокири, аж поки мотузяні петлі зникли в землі, а брезент напнувся, мов на барабані.

Відкритий отвір намету Нік заслонив густою сіткою, щоб не залітали комарі. Діставши з тюка деякі речі, щоб покласти їх у головах під схилом намету, він трохи підняв сітку й заліз усередину. Крізь руде полотно до намету проходило тьмяне світло. Приємно пахло брезентом. Було трохи таємничо й по-домашньому затишно. Опинившись у наметі, Нік відчув радість. Йому й раніше, цілий день, було радісно на душі. Але тепер він радів по-іншому. Тепер усе було зроблене. Раніше він тільки мав усе це зробити. А тепер зробив. Позаду була важка дорога. Він дуже стомився. Та все те вже позаду. Він отаборився. Він має оцей намет. Тепер йому до всього байдуже. Місцина тут гарна. І ось він тут, у цій гарній місцині. В своїй оселі, яку сам спорудив де захотів. А тепер — їсти.

Він просунувся під запоною і виліз із намету. Надворі вже зовсім посутеніло. В наметі було видніше.

Нік підійшов до тюка, намацав на дні паперовий пакет із цвяхами й витяг звідти довгий цвях. Він забив його в стовбур сосни, притримуючи пальцями й обережно стукаючи по головці обухом сокири. Тоді почепив на цвях свій тюк. У тюку були всі його припаси. Тепер, коли він забрав їх з землі, їм ніщо не загрожувало.