Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Я весь тремтів, у голові наче стуманіло, і, затиснуті в натовпі, ми спустилися вниз, де мали виставити, скільки плати-тимуть за Кіркубіна. Як по правді, то, захопившись перегонами, я зовсім забув, які великі гроші заклав на Кіркубіна мій старий. Мені страшенно хотілося, щоб переміг Ксар. Та тепер усе минуло, і я був радий, що ми виграли.

— Чудовий був заїзд, правда ж, тату? — мовив я.

Він якось дивно позирнув на мене.

— Еге, Джордж Гарднер — чудовий жокей, — відказав він.— Треба бути справді добрим жокеєм, щоб не дати тому Ксарові прийти першому.

Я, звісно, весь час відчував: щось воно не те. Та коли мій старий отак навпростець про це сказав, усю мою радість наче вітром здуло, і я вже не радів навіть тоді, коли виставили цифри й дзвоник сповістив, що починається виплата, і ми побачили, що за Кіркубіна дають шістдесят сім з половиною до десяти. Усі довкола повторювали: «Жаль Ксара! Жаль Ксара!» — а я собі думав: от якби я був жокеєм і їхав на ньому замість того сучого сина! Аж дивно було, що я подумки назвав Джорджа Гарднера сучим сином, бо він завжди мені подобався, та й саме він підказав нам переможця, і все-таки як на мене, то він і справді сучий син.

На тих перегонах мій старий загріб чималу купу грошей і тепер частіш бував у Парижі. Коли наші виступали в Трамбле й поверталися назад до Мезона, він просив спинитися в місті, і ми з ним виходили, сідали за столик перед Cafe de la Paix й дивилися на перехожих. Сидіти там було весело. Повз тебе суцільним потоком ідуть люди, а вуличні продавці підходять до столика й пропонують всяку всячину, отож я любив сидіти там зі своїм старим. Саме тоді нам було по-справжньому весело. Ходили там продавці з іграшковими зайчиками, що кумедно стрибали, коли натиснути на грушу; декотрі продавці спинялися біля нас, і мій старий жартував з ними. Він говорив по-французькому так само вільно, як і по-англійському, й усі ті люди його впізнавали, бо жокея одразу видно, а до того ж ми завжди сідали за той самий столик, і вони звикли бачити нас там. Ходили хлопці, що продавали шлюбні газети, й дівчата, що продавали гумові яєчка, з яких, коли стиснути їх у руці, вигулькував півник; а ще був там один схожий на хробака старий, що показував усім листівки з краєвидами Парижа, і їх, звісно, ніхто ніколи не купував, і тоді він показував, щб в тій пачці на споді, а там були все соромітні листівки, й багато хто перебирав їх і купував.

Та й до біса ж усякого дивовижного люду там крутилося. Трохи пізніше з'являлися дівчата, шукаючи, хто б повів їх повечеряти, вони озивалися до мого старого, а він жартівливо відказував щось по-французькому, і вони гладили мене по голові та йшли собі далі. А одного разу до сусіднього столика сіла якась американка з малою дочкою; вони їли морозиво, а я не спускав очей з тієї дівчинки, бо вона була страшенно гарна, і я усміхнувся до неї, і вона теж до мене всміхнулась, але тим усе й скінчилося: я більш ніколи їх не бачив, хоча й виглядав щовечора, чи не з'являться вони знову, й вигадував різні способи, як до неї озватися, й міркував собі, чи дозволить мені її мати, коли ми познайомимося, взяти її з собою на перегони до Отейля чи Трамбле. А втім, нічого путнього з того, мабуть, однаково б не вийшло, бо, як я пригадую, мені здавалося тоді за найліпше заговорити до неї так: «Пробачте, чи не дозволите підказати вам, хто переможе сьогодні в Енг'єні?»— і, зрештою, вона б могла прийняти мене за шахрая і не повірити, що я справді хочу порадити їй, на якого коня закладатись.

Отак ми сиділи, було, з моїм старим у Café de la Paix, і офіціант дуже упадав коло нас, бо мій старий пив віскі, що коштувало п'ять франків, отож коли наставав час лічити блюдечка, набігали добрі чайові. Я ще ніколи не бачив, щоб мій старий так багато пив; але тепер він зовсім не виступав, а до того ж казав, що віскі підтримує сталу вагу. Та я помітив, що він однаково набирає тіла. Від своєї мезонської компанії він одколовся, і йому начебто подобалось сидіти так на бульварі вдвох зі мною. Але тепер він щодня спускав гроші на перегонах. І після кожного програшу ходив сам не свій, аж поки ми сідали за наш столик і він випивав першу чарку — тоді йому враз легшало на душі.

Сидить, було, читає «Парі-спорт», а тоді визирне з-за газети й питає: «Де ж твоя любка, Джо?» — це він так піддражнював мене, бо я розказав йому про ту дівчинку за сусіднім столиком. А я червонію, хоча й приємно було, що він дражнить мене нею. Якось одразу мені ставало веселіше. «Дарма, Джо, ти пильнуй, — каже він, — вона ще вернеться».

Він розпитував мене про різні речі й часом сміявся з моїх відповідей. А то сам починав розказувати всяке. Як він виступав у Єгипті і в Сен-Морісі, на льоду, коли ще була жива моя мати, і як під час війни провадили перегони на півдні Франції, без призів, без закладів, без публіки, аби тільки не підупала порода. А так справжні перегони, де жокеї не давали коням анінайменшого попуску. І скажу вам, я ладен був слухати його цілими годинами, а надто як він вихилить дві-три чарчини. Він розповідав мені про своє дитинство в Кентуккі, де він полював на скунсів, і про давні добрі часи у Штатах, коли ще там усе не пішло шкереберть. А потім, було, казав:

— Ось хапнемо ми з тобою, Джо, добрячий шмат, і ти повернешся назад у Штати й будеш учитись.

— Навіщо ж мені їхати туди вчитись, коли там усе пішло шкереберть? — питав я.

— Е, то зовсім інша річ, — казав він, а тоді кликав офіціанта, платив за випите віскі, що вимірювалося стосиком блюдечок, і ми брали таксі й їхали до Gare Sen-Lasarе [34], а звідти поїздом додому в Мезон.

Одного дня в Отейлі після перегонів з перешкодами мій старий за тридцять тисяч франків купив з торгів переможця. Довелося трохи накинути, але врешті коня віддали, і за тиждень мій старий отримав дозвіл на участь у перегонах та кольори. Ото я запишався, коли мій старий придбав власного коня! Він винайняв місце в стайні Чарлза Дрейка, перестав їздити в Париж, знову почав бігати й пітніти, а всієї обслуги в нас було тільки він та я. Нашого коня звали Гілфорд, він був ірландської крові, гарний, лагідний і стрибучий. Мій старий підрахував, що коли самому бути за тренера й за жокея, то кінь з лихвою окупить вкладені в нього гроші. А я пишався з того всього й вважав, що Гілфорд нічим не поступиться перед Кса-ром. Цей гнідий огир був чудовий, надійний стрибун, та й по рівному йшов добряче, якщо вміти його розігнати, а до всього того й глянути на нього було приємно.

Зате ж і любив я його! Коли він уперше стартував з моїм старим у перегонах з перешкодами на дві тисячі п'ятсот метрів і прийшов третій, і мій старий, спітнілий і щасливий, зліз із сідла й пішов зважуватись, я так пишався ним, наче то був його перший у житті заїзд. Бо, розумієте, коли чоловік довго не виступає, важко й повірити, що він справді був жокеєм. А тепер усе змінилося, бо в Мілані для мого старого навіть великі перегони ніби нічого й не важили, і коли він вигравав, то анітрохи не хвилювався чи там що; а от цього разу й сам я не міг заснути в ніч перед заїздом, і мій старий, я знаю, потерпав, хоча й не виказував цього. Виступати на власному коні— то зовсім інша річ.

Другого разу мій старий і Гілфорд стартували дощової неділі в Отейлі, у заїзді з перешкодами на чотири тисячі п'ятсот метрів за Prix de Marat[35]. Тільки-но вони пішли на старт, я помчав на трибуну з новим біноклем, якого мій старий купив мені спеціально для того, щоб я міг дивитися на них. Стартували вони далеко, з протилежного краю доріжки, і щось там спершу було негаразд. Якийсь кінь у шорах ніяк не стояв на місці, зводився дибки й навіть збив бар'єр; але я добре бачив, як мій старий у нашому чорному камзолі з білим хрестом та чорній жокейці сидить на Гілфорді й поплескує його по шиї. Потім усі зірвалися з місця й зникли за деревами, а дзвін дзвонив як на пожежу і з грюкотом зачинялися віконця кас. Ну й потерпав же я, боявся навіть на них дивитись, та все ж таки наставив бінокль на те місце, де вони мали з'явитися з-за дерев; аж ось вони вже на видноті, і наш чорний камзол іде третій, і всі вони, мов птахи, перелітають через першу перешкоду. Потім вони знову зникли з очей і знову з'явились, і проскакали вниз схилом, стрімко, рівно й гарно, а тоді всі разом легко перескочили через загороду й отак разом, наче збиті докупи, почали віддалятись. Здавалося, можна вільно переступати по їхніх спинах, — так щільно й рівно вони йшли. Потім вони злетіли над подвійним живоплотом, і хтось упав. Мені не видно було, хто це, але за хвилину кінь підвівся й поскакав геть у поле, а всі інші, так само вкупі, виписали широку дугу на лівому повороті й вийшли на пряму. Ось вони перескочили через кам'яний паркан і щільно помчали доріжкою до рову з водою, що був просто перед трибунами. Я бачив, як вони наближаються, й погукав до свого старого, коли він минав мене, йдучи майже на корпус попереду й трохи осторонь, легкий, як мавпа, і всі промчали на той рів. Ось вони разом злетіли над великою загородою пёред ровом, і раптом усе пішло шкереберть, і двоє коней якось боком вибралися звідти й поскакали вперед, а решта троє лишилися в завалі. Мого старого ніде не було видно. Один кінь зіп'явся на коліна, і жокей, піднявши його за вуздечку, сів у сідло й потрюхикав далі доріжкою, щоб одержати гроші за місце. Другий кінь звівся сам і, шарпаючи головою, з якої звисали поводи, поскакав геть, а жокей, хитаючись, відійшов на самий край доріжки до огорожі. І тоді Гілфорд відкотився вбік від мого старого, встав і на трьох ногах подався в поле, і його праве переднє копито неприродно теліпалось; а мій старий лежав горілиць на траві, і вся голова його з одного боку була залита кров'ю. Я збіг з трибуни, увігнався в натовп і протиснувся до самої огорожі, але там мене схопив поліцай і не пускав далі, і два дужих санітари з ношами пішли до мого старого, а ген по той бік поля я побачив трьох коней, що один по одному з'явилися з-за дерев і взяли перешкоду.

Коли мого старого принесли, він був уже мертвий, і, поки лікар слухав його серце якоюсь штукою, застромленою у вуха, я почув десь там за доріжкою постріл — то вбили Гілфорда. Я ліг поруч мого старого і, коли ноші понесли до лазарету, вчепився в них і плакав, і плакав, а він лежав такий білий, незворушний, такий страхітливо мертвий, і все ж я мимоволі думав: коли вже мій старий помер, то, мабуть, даремно вони пристрелили Гілфорда. Його копито могло б загоїтись. Сам не знаю, чому я про це думав. Я ж так любив свого старого.

Потім прийшли двоє незнайомих чоловіків, і один з них поплескав мене по спині, підійшов і подивився на мого старого, а тоді стягнув з ліжка простирало й накрив його; а другий тим часом кудись зателефонував і сказав по-французькому, щоб прислали санітарну карету відвезти мого старого до Мезона, а я все плакав і ніяк не міг спинитись, мало не задихався, а тоді прийшов Джордж Гарднер, сів поруч на підлогу, обняв мене і сказав:

— Ну годі, Джо. Вставай, хлопче, ходімо надвір, почекаємо карету там.

Ми з Джорджем вийшли до воріт, і я силкувався не плакати, а Джордж утер мені обличчя своїм носовиком. Ми стали трохи збоку, пропускаючи натовп, що посувався до виходу, і тим часом, як ми там стояли, дожидаючи, поки всі вийдуть, коло нас зупинилися якісь двоє, і один з них, лічачи жмуток закладних квитків, мовив до другого: