Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Ось що, — мовив він. — Ми дістанемо piombo і завтра знову підемо ловити.

— Зранку? О котрій годині? Скажіть, щоб я знав.

— О сьомій.

З-за хмар визирнуло сонце. Стало тепло й гарно. Молодий американець відчув полегкість. Він більше не порушував закону. Сидячи на березі, він витяг з кишені пляшку з марсалою і передав її Педуцці. Той віддав пляшку назад. Американець ковтнув із шийки і знову дав пляшку Педуцці. Той знову повернув її.

— Пийте, — сказав він, — пийте. Це ж ваша марсала.

Ковтнувши з пляшки ще трохи, американець віддав її Педуцці, який ні на мить не спускав з неї очей. Той рвучко схопив пляшку й перехилив її. Він пив, і сиві волоски у зморшках його шиї здригались, а очі були прикуті до денця вузької темної пляшки. Він випив усе до краплі. Поки він пив, світило сонце. Все було чудово. День таки, зрештою, випав добрий. Чудовий день.

— Senta, саrо! [26] То вранці, о сьомій.

Він уже кілька разів назвав молодого американця саго, і нічого не сталося. І марсала була добряча. Очі його блищали. Попереду його чекало ще багато таких днів. І все те почнеться завтра, о сьомій ранку.

Вони рушили схилом пагорба вгору, до міста. Молодий американець ішов попереду. Він був уже ген нагорі, коли Педуцці гукнув до нього:

— Слухайте, саго, чи не дали б ви мені п'ять лір, коли ваша ласка?

— За сьогодні? — спитав той, насупившись.

— Ні, не за сьогодні. Дайте їх мені сьогодні за завтра. А я на ранок усе наготую. Pane, salami, formaggio [27], добрий харч на всіх. На нас із вами й на синьйору. І принади — дрібної рибки, а не самих черв'яків. А може, й марсали роздобуду. І все за п'ять лір. П'ять лір, коли ваша ласка.

Молодий американець пошукав у портмоне й дістав звідти один дволіровий папірець і два по лірі.

— Дякую, саго. Дякую, — промовив Педуцці так, як ото говорить один член «Карлтон-клубу» до другого, беручи в нього з рук «Морнінг пост». Оце справжнє життя. Годі вже порпатись у тому готельному садку, колупаючи вилами мерзлий гній. Тепер він заживе.

— То до завтра, до сьомої ранку, саrо, — мовив він, плескаючи американця по плечу. — Рівно о сьомій.

— Може, я й не піду, — сказав той, ховаючи до кишені портмоне.

— Як це? — здивувався Педуцці.—Я ж наготую принаду, синьйоре. — I salami, і все таке інше. На нас із вами і на синьйорину. На всіх трьох.

— Може, я й не піду, — повторив молодий американець. — Мабуть, таки не піду. Я перекажу через padrone, спитаєте в конторі готелю.

XII

Якщо все те діялося близько від бар’єра й прямо перед тобою, ти міг бачити, як Вільяльта свариться на бика й спонукає його нападати, а коли бик кидався, він, наче дуб під ударом вітру, пружно відхилявся назад, міцно стуливши ноги, трохи спустивши мулету й плавно відводячи її разом із шпагою вбік і назад. Потім він знову сварився на бика, струшував перед ним мулетою і знов ухилявся від удару, не зрушуючи з місця й плавно відводячи мулету, і за кожним таким порухом публіка ревла від захвату.