Розділ «ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ — ПИСЬМЕННИК І ЛЮДИНА»

У 1942 році Хемінгуей віддав себе і свою яхту «Пілар» у розпорядження військово-морських сил США для боротьби з нацистськими підводними човнами, що з'являлися в Карібському морі. Його план був такий: човен випливає на поверхню, щоб захопити «Пілар», і яхта, ніби скоряючись наказові, пришвартовується до ворожого корабля й підриває на міні його і себе. Фантастичний план. І, на щастя, з тих, яким не судилося здійснитись. Але, якби нагода випала, Хемінгуей, треба думати, скористався б з нього. І не тому, що вважав, ніби його життя так дешево коштує, а щоб довести собі, що він здатен і на це.

«Я все-таки вважаю, — писав вдумливий і доброзичливий критик Малькольм Каулі,— що Хемінгуей-письменник дорого заплатив за свою діяльність спортсмена й військового кореспондента».

Справді-бо. Художник Грот відвідав якось Хемінгуея в штабі його «особистої армії». Будинок стояв у фронтовій смузі, і траплялося, що ворожі патрулі з'являлися біля саду. Обвішаний гранатами, з легким кулеметом у руках, письменник охороняв свій штаб. І Грот резюмує: «Все це мало вигляд хвилюючий і трохи неправдоподібний». Не тому, що Хемінгуей був озброєний до зубів (там інакше й не можна було), а тому що він взагалі там був. І виникала якась театральна невідповідність між людиною і роллю, між всесвітньовідомим письменником і бородатим солдатом.

Та розмірковувати про те, що було б, якби Хемінгуей більше часу приділяв творчості, а менше — полюванню, кориді чи морським подорожам, заняття малопродуктивне. Хоч би тому, що амплуа солдата, рибалки, яхтсмена специфічним чином організовувало хемінгуеївську творчість.

Творчість ця наскрізь автобіографічна. Скажімо, такі оповідання з різних новелістичних книг письменника, як «Індіанське стійбище», «Доктор і докторова дружина», «Кінець чогось», «Триденна буря», «Десятеро індіанців», «Батьки і діти», відтворюють його дитинство, дозвільне життя в дачному будиночку батьків на озері Валлун, серед лісів Мічігану, де батько, звичайний собі лікар і великий любитель природи, прилучав хлопця до полювання та риболовлі, а сам хлопець товаришував з індіанцями, закохувався в дівчат, переживав перші радощі й перші розчарування. За словами американського літературознавця Максуелла Гайсмара, «Хемінгуей ніколи не забував цієї своєї ідилічної юності». Нік Адамс, центральний герой усіх цих та й багатьох інших оповідань — не хто інший, як сам Хемінгуей. А втім, сам Хемінгуей — це й Джейк Барнс із роману «І сонце сходить», і лейтенант Фредерік Генрі з «Прощавай, зброє», і полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев», і письменник Гаррі із «Снігів Кіліманджаро», і художник Томас Хадсон із «Островів в океані». В усіх цих творах автор виходить із власного життєвого досвіду.

Проте є в нього книжки, в яких він не ховається за вигаданим образом, а виступає під власним ім'ям і в оточенні реальних людей і подій. З цього погляду передусім спадає на думку посмертно опублікована книжка «Свято, що завжди з тобою» (1964) — класична, сказати б, книжка спогадів, де письменник-початківець Хемінгуей постає в оточенні Шервуда Андерсона, Френсіса Скотта Фіцджеральда, Джеймса Джойса, Езри Паунда, Гертруди Стайн та багатьох інших. А проте ще цікавіші ті автобіографічні твори Хемінгуея, матеріал для яких у певному розумінні творив він сам.

«Смерть пополудні» (1932) і «Небезпечне літо» (1960) — це книжки про бій з биками, про матадорів, яких автор поважав і з якими водив дружбу, та про їхнє смертельно небезпечне мистецтво; «Зелені узгір'я Африки» (1935) — книжка про полювання на левів, носорогів буйволів і особливо на антилопу куду, що має навдивовижу гарні роги і яку дуже важко вполювати. Тут теми кориди й сафарі виступають у вигляді оголеному й сконцентрованому. Але присутні вони (часом дуже настійно), звісна річ, не тільки тут, а й у багатьох суто художніх творах Хемінгуея. Бій з биками, наприклад, — у романі «І сонце сходить», в оповіданнях «Непереможений» та «Столиця світу»; полювання — в оповіданнях «Сніги Кіліманджаро» й «Недовге щастя Френсіса Мекомбера», в романі «За річкою, в затінку дерев»; риболовля — в романах «І сонце сходить» та «Маєш і не маєш», у повісті «Старий і море», в оповіданні «Велика Двосерда річка».

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни. їй присвячено романи «Прощавай, зброє», «По кому подзвін», «За річкою, в затінку дерев», «Острови в океані», з її наслідками пов'язані оповідання «Повернення солдата», «На чужині», «А тепер — спати», «Ви такі не будете», — ну й, зрозуміла річ, роман «І сонце сходить». Проте й ця тема у Хемінгуея — певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни — одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XX століття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь, виступаючи завжди на боці правди, як це було під час громадянської війни в Іспанії.

Тематично за межами того, що дали Хемінгуею-письменникові заняття солдата, мисливця чи яхтсмена, не так уже й багато залишається. Це переважно такі оповідання, як «Містер і місіс Елліоти», «Кішка на дощі», «Не в сезон», «Гори як білі слони», «Канарка для дочки», «Гонка з переслідуванням», «Чиста, ясно освітлена місцинка». В них безнадійність, безперспективність, відчуженість людського існування в західноєвропейській і американській дійсності 20—30-х років показана з її буденного, малопримітного, звично-побутового боку.

Молодий і малоздібний поет Елліот та його вже не юна дружина докладали всіх зусиль, щоб мати дитину, аби хоч якось компенсувати життєві розчарування. Але й цього їм було не дано. І вони примиряються з поразкою: «Елліот приохотився до білого вина й перебрався жити в окрему кімнату. Ночами він писав свої довжелезні поезії і вранці мав зморений вигляд. Місіс Елліот та її подруга тепер спали разом на великому середньовічному ліжку. Вони частенько залюбки плакали вдвох. Надвечір усі троє сідали обідати в саду під платаном; повівав гарячий надвечірній вітер. Елліот пив вино, місіс Елліот розмовляла з подругою, і всім їм було дуже добре».

Кінцівка тут іронічна. Автор не лише висміює паліатив «щастя», а й не пробачає подружжю Елліотів їхньої покірливості. А от у «Кішці на дощі» він начебто на боці героїні. Уся самотність, уся безвихідність становища юної американки, замкненої в стінах готельного номера з чоловіком, що байдужно читає книжку, вилилися в одне бажання — мати кішку, мати хоча б щось живе й тепле поруч.

Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг. Атмосфера страждання, муки, зовнішньої невлаштованості й внутрішньої порожнечі сповнює роман «І сонце сходить», герой якого хоче й не може кохати, а героїня — бажає, але не вміє бути вірною. У «Прощавай, зброє» автор не вдовольнився показом трагедії війни — він долучив до неї і особисту трагедію: від пологів умирає кохана героя, Кетрін Барклі. Неминучість смерті отруює і боротьбу Роберта Джордана в «По кому подзвін», і пізню, останню любов полковника Кантвелла в «За річкою, в затінку дерев». Що ж до Томаса Хадсона з «Островів в океані», то, перш ніж показати його смертельний бій з екіпажем німецького підводного човна, письменник відбирає в нього найдорожче: життя трьох його синів і кохання жінки.

Цей хемінгуеївський песимізм нерідко ставав каменем спотикання для цого дослідників. Максуелл Гайсмар — критик прогресивний і вимогливий — намалював таку картину. Все, написане Хемінгуеєм до іспанського періоду, являло собою «тотальне неприйняття всіх соціальних інститутів, уникання будь-якої громадської діяльності свого часу, переконання, що творчість можлива лише в цілковитій ізоляції». Найгіршим із соціальних інститутів уявлявся письменникові той, що виник на його батьківщині, в Америці. Рання повість «Весняні води» (1926) — річ у цілому художньо слабка — цікава своєю безкомпромісною критикою американського способу життя. І слідом за нею настає «довге десятиліття хемінгуеївського бунту, самотності, пошуків сенсу смерті». Вони зумовлені тим зяючим «ніщо», яке запанувало в душі «емігранта» Хемінгуея. Адже він у ті роки покинув Сполучені Штати не лише фізично, але й духовно: перестав про них писати. І як наслідок — «тільки одне насправді важливе в романі «І сонце сходить»: у ньому немає реального життя». Неприкаяність його героїв випливає не з їхнього історичного існування, а з уявлення про одвічну людську приреченість. Звідси ж і «Смерть пополудні» книжка, в якій головним героєм стає «сама смерть», і «Сніги Кіліманджаро», де «письменник так самовіддано намагається проникнути в суть поняття знищення — сферу, яку він вважає своєю». Тільки в «Маєш і не маєш» Хемінгуей нарешті повернувся до американської тематики й тим самим — «до сучасних суспільних проблем». А «наступний його роман і п'єса, що є немовби прологом до цього роману (Гайсмар має на увазі «По кому подзвін» і «П'яту колону» — Д. 3.), свідчать, що він цілком змінив свої уявлення про цінності буття».

Намальована Гайсмаром картина в цілому правдоподібна, проте схема її надміру жорстка. І передусім це стосується однозначно негативної оцінки роману «І сонце сходить», книг оповідань «За нашого часу» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927), «Переможець нічого не здобуває» (1933), новели-повісті «Сніги Кіліманджаро» (1936), нарисових книжок «Смерть пополудні» (1932) та «Зелені узгір'я Африки» (1935). (Роман «Прощавай, зброє» (1929) Гайсмар схильний до певної міри виділяти з цього ряду).

Хемінгуей і справді більшу частину життя (до речі, не тільки до, але й після того як брав участь у громадянській війні в Іспанії) прожив за межами Сполучених Штатів. Але це не означає, ніби він — блудний син цієї країни, щось на зразок емігранта. Адже де б він не був — в Італії, Франції, Іспанії чи на Кубі — він скрізь писав про американців, що, як і він, жили в цих країнах. Взагалі, якщо не брати до уваги Фолкнера, Хемінгуей — можливо, найбільш американський серед американських письменників XX століття. Як людина і як письменник він був найтісніше зв'язаний з традиціями американських піонерів, з тими своїми предками, які сокирою прокладали шлях крізь праліс, які зі своїми грубо збитими фургонами простували безмежною прерією. Вони тяжко працювали, воюючи з дикою природою і ризикуючи на кожному кроці. Від тих піонерів — свідомо чи несвідомо — Хемінгуей запозичив усе найкраще, усе, що чинило опір утвердженню капіталістичних порядків, усе, що було справжньою, а не офіційною Америкою з її президентами, її юстицією, її гангстерами, її облудно-оптимістичним мистецтвом. У такій Америці в Хемінгуея не було «дому», він почував себе чужим серед духовного розпаду її системи. Тож йому довелося покинути Америку — найбуржуазнішу країну XX століття, — як колись Стендалеві Францію — найбуржуазнішу країну століття XIX. Щоправда, на відміну від Стендаля, сучасник революційного перетворення світу Хемінгуей згодом знайшов для себе щось більше, ніж патріархальну, ще не цілком буржуазну Італію, — він знайшов молоду республіканську Іспанію, що боролася проти світового фашизму. Але сталося це в другій половині 30-х років. А до того й опісля Хемінгуеєві та його герою певною мірою не залишалося нічого іншого, як створювати «небуржуазне середовище» там, де кожен з них у ту мить стояв, створювати його за рахунок особистого, індивідуального неприйняття навколишнього світу.

Ці вирішення — романтичні. Хемінгуей взагалі досить тісно зв'язаний з романтичними традиціями, причому в їх суто американському (мелвіллівському й бретгартівському) варіанті. А з ближчих попередників він так чи інакше споріднений з Марком Твеном і Джеком Лондоном. Тільки для них «американська мрія» — це ще щось живе, по-своєму можливе, а Хемінгуей розпрощався з ілюзіями, бо суспільний розпад уже перевершив той ступінь, що його зображено і в «Позолоченому віці» (1874) Марка Твена і в «Мартіні їдені» (1909) Джека Лондона.

«Усі ви — втрачене покоління», — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом, а Хемінгуей поставив їх епіграфом до роману «І сонце сходить». І дав тим самим ім'я цілому літературному напрямкові.

«З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд. У ряді аналогічних книжок Річарда Олдінгтона, Жоржа Дюамеля, Ролана Доржелеса, Еріха Марії Ремарка, Йозефа Рота, Георга фон дер Врінга, Ернеста Хемінгуея та інших — «По цей бік раю» чи не перша. І для всіх подальших став звичайним образ світу, що зіскочив із завіс, світу, що в ньому всіх колишніх ідолів скинуто з п'єдесталів. Минулого не повернути, а попереду — порожнеча. «Наші ідеали зазнали краху, — каже в Ремарковому «Поверненні» (1931) лейтенант Раге, — наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних людців і спекулянтів, наче донкіхоти, що потрапили в чужу країну».

Уся сучасна цим письменникам дійсність уявлялась їм «чужою країною». Одне з оповідань Хемінгуея так і називається — «На чужині», а в епіграфі до «Прощавай, зброє», в тексті романів «І сонце сходить», «За річкою, в затінку дерев» мотив цей варіюється на різні лади. І будь-яке людське зусилля починає здаватися немовби трагічно недоречним: «…досить тобі хоч раз схибити, і тебе уб'ють, — читаємо у «Прощавай, зброє». — Або уб'ють просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж нашлють на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вб'ють. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють». А у фон дер Врінга, у «Солдаті Зурені» (1927), безпорадність, незахищеність героїв набувають уже справді космічних розмірів. «Ми, — нарікає він, — бідолашні маленькі тріски в коловороті сонячного тайфуну».

Такої масової, такої страхітливої, такої кривавої війни, як у 1914–1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише в цьому: адже й Тридцятилітня війна свого часу викосила пів-Німеччини. Чимало важить те, що перша світова війна напочатку уявлялася багатьом «священною битвою» — чи то за «германську культуру», чи то за «європейську демократію». А потім виявилося, що це цинічна гризня за переділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.