Спін

- Окей.

- Через місяць - майже 8 мільйонів років.

- Джейсон!

- На це же час у наступному році, - близько ста мільйонів років.

- Так, але…

- На Землі сто мільйонів років, - це приблизно проміжок часу між виникненням життя у морі і до твого останнього дня народження. Сто мільйонів років, - це достатній час для мікроорганізмів, щоб накачати в атмосферу вуглекислий газ з карбонатних відкладень в марсіанській корі, вилугувати азот з нітратів, розкласти оксиди з реголіту і збагатити повітря газами у великих кількостях. Звільнений C02 дасть парниковий ефект. Атмосфера стане товстішою і теплішою. Через рік ми пошлемо ще одну армаду з мікроорганізмами, і вони почнуть цикл утворення вільного кисню. Ще через рік, як тільки спектроскопічні спостереження за планетою виглядатимуть нормально, ми висіємо трави, рослини, і деякі складні організми. І коли все це стабілізується і утворить хоча б грубу гомеостатичну планетарну екологію, ми пошлемо людей. Ти розумієш, що це означає?

- Поясни мені, - похмуро сказала Діана.

- Це означає, що через п’ять років на Марсі буде процвітаюча людська цивілізація. Ферми, фабрики, дороги, міста.

- І те грецьке слово для означення всього цього…

- Екопоезис.

- Я думала Сhubris ((зверхність, грубе ставлення - п.п.))

Він посміхнувся.

- Я турбуюся про багато речей. Але бажання образити богів не входить в їх перелік.

- А образити гіпотетиків?

Це зупинило його. Він відкинувся назад, потягуючи шампанське, і трохи задумавшись.

- Я не боюся образити їх, - сказав він нарешті. - Скоріше навпаки. Я боюся, що ми, можливо, робимо саме те, що вони хочуть, щоб ми робили.

Але він не захотів пояснити свої слова, а Діана дуже хотіла змінити тему.

Наступного дня я поїхав з Діаною в Орландо, вона вилітала у Фенікс. За останні кілька днів кілька днів ми не обговорювали, не згадували і не натякали яким-небудь чином на фізичну близькість у ту ніч в Беркширі ще до її заміжжя з Саймоном. За мовчазною згодою, яку ми прийняли, щоб уникнути незручності. Коли ми на прощання обнялися (цнотливо) на деякій відстані перед воротами безпеки в аеропорті, вона сказала:

- Я тобі зателефоную, - я знав, що вона, даючи обіцянки, не завжди їх виконує, і що пройде чимало часу, поки я знову побачу її. Я в рівній мірі відчував плин часу, який пройшов з того моменту, коли я в останній раз бачив її, а час, який неминуче повинен пройти, перш ніж я знову побачу її, уявлявся мені ледь не спіновим, чимось таким, як іржа і вічний голод. У неї зявилися складки в куточках очей і рота, які не дуже відрізнялися від тих, що я бачив у дзеркалі щоранку.

Дивно, - подумав я, - як діловито ми перетворили себе в людей, які не знають один одного, хоча раніше зналися дуже добре.