Спін

- Усі сім чи вісім мільярдів?

Він пирхнув.

- Навряд чи. Ні, всього лише групка піонерів. Племінне поголів’я, - якщо хочеш, можеш так думати про це.

- І що вони повинні будуть робити?

- Жити, відтворюватись, і вмирати. Сотні поколінь протягом кожного нашого року.

- З якою метою?

- Нічого іншого, крім як дати людському виду другий шанс в Сонячній системі. У кращому разі вони володітимуть всіма знаннями, які ми можемо дати їм, плюс кілька мільйонів років, щоб поліпшити їх. Усередині Спін-сфери ми не маємо достатньо часу, щоб з’ясувати, хто цей гіпотетичний інтелект, і чому він це зробив. Наші марсіанські спадкоємці будуть мати більше часу. Можливо, вони зможуть зробити щось для нас. Або повести боротьбу за нас.

(Це, до речі, був перший раз, коли я почув, що вони називають їх “гіпотетиками” - гіпотетичними контрольними інтелектами, невидимими і в значній мірі теоретично уявними істотами, які були відкладені нами в свій час у довгий ящик. Назва, яка не була відома широкій громадськості ще декілька років. Я шкодував, коли це сталося. Слово було занадто клінічне, воно пропонувало щось абстрактне і холоднокровно прямуюче до мети… Правда, як потім виявилося, все було куди складніше.)

- Це лише план, - сказав я, - хтось буде це робити?

- Ох, так. - Джейсон закінчив три чверті свого стейка і відсунув тарілку. - І це навіть не надзвичайно дорого. Інженерія дуже витривалих одноклітинних організмів є тільки частиною проблеми. Поверхня Марса холодна, суха, там практично безповітряний простір, і вона купається в стерилізаційному випромінювання кожен раз, коли встає сонце. Тим не менше, у нас є цілі колонії бактерій, здатних працювати в екстремальних умовах життя в антарктичних породах, і бактерій, які живуть на стінках ядерних реакторів. А все інше є повністю перевіреною технологією. Ми знаємо, як запустити ракети, ми знаємо, як працює органічна еволюція. Новою обставиною є тільки зміщена часова перспектива. Для того, щоб отримати навіть довгострокові результати, нам вистачить буквально кілька днів, або місяців, після того як ми їх запустимо. Деякі люди називають це “часовою інженерією”.

- Майже так само, - сказав я (тестуючи нове слово, яке він дав мені), - як з нами поводяться гіпотетики.

- Так, - сказав Джейсон, піднімаючи брови, щоб кинути погляд, який я все ще знаходив смішним після всіх цих років: здивування з деякою повагою. - Можна припустити, що це так.

Я колись вичитав цікаву деталь про першу пілотовану посадку на Місяць в далекому 1969 році. На той час деякі з найстаріших людей, - чоловіків і жінок, що народилися ще в дев’ятнадцятому столітті, і були достатньо старі, щоб пам’ятати світ до автомобілів і телевізії, - не були схильні вірити такій новині. Слова, які мали тільки казковий сенс в їх дитинстві (двоє чоловіків ступили на Місяць сьогодні увечері) були запропоновані їм в якості констатації факту. І вони не могли прийняти його. Це був тупик відчуття, що розумно, а що абсурдно.

Тепер настала моя черга.

Ми справді збираємося терраформувати і колонізувати Марс, сказав мій друг Джейсон, і він не був психічно хворим або, принаймні, не більше божевільним, ніж десятки розумних і сильних людей, які, мабуть поділяли його переконання. Отже справа була серйозною; вона повинна вже знаходитися на якомусь бюрократичної рівні у стадії розробки.

Я зробив прогулянку по периметру території після обіду, поки ще було трохи денного світла.

Майк зробив пристойну роботу. Газон був покритий, як математична ідея саду, одним основним кольором. За газоном почали зростати тіні від лісової площі. Діана оцінила би ліс у цьому місці, подумав я. Я знову подумав про ті кілька літніх вечорів біля струмка, багато років тому, коли вона читала нам уривки зі старих книг. Одного разу, коли ми говорили про Спін, Діана процитувала нам англійського поета Е. Хаусмана:

Грізлі був величезний і дикий;

Він пожирав немовлят і дітей.

Немовля не знає