Спін

- Що це за лінії? - Запитала Інна.

- Між ними зона планетарної стійкості. Кількість орних земель, придатних для сільського господарства, палива і сировини для підтримки технології, чисте повітря і вода. Діаграма показує різницю між успішним інтелектуальним видом і невдалим. Вид, чий розвиток піднявся вище нижньої межі, має лише потенціал для довгострокового виживання. А успішні види можуть перейти до вищого рівня, про який мріють фантасти, - експансію у Сонячну систему або навіть у галактику, маніпулювання часом і простором.

- Як Боги, - сказала Інна.

- Важливо не впасти занадто низько. Альтернатива ще гірша. Види, які вийдуть за межі стійкості, перш ніж стабілізується населення, ймовірно, приречені. Масовий голод, недосконалі технології і планета настільки виснажена після першого піку цивілізації, що їй просто не вистачає ресурсів, щоб піднятися вдруге.

- Розумію. - Вона здригнулася. - А де знаходимося ми? Справа чи зліва? Що вам розповів Вун?

- Все, що він міг сказати напевно, що обидві планети, Земля і Марс, почали розвиватися в межах стійкості. І що гіпотетики втрутилися, перш ніж ми вийшли за межі.

- Але чому вони втручаються? І чого вони очікують від нас?

- Це питання, на які марсіани не мають відповіді. Так як і ми.

Хоча це було не зовсім вірно. Джейсон Лайтон знайшов свого роду відповідь.

Але я не був готовий говорити про це, поки що.

Інна позіхнула, і я затер графік на курній підлозі. Вона вимкнула настільну лампу. Розсіяне світло ламп зовні проникало через вікно. За складом чувся звук, схожий на приглушений хід якогось величезного годинника кожні п’ять секунд або близько того.

- Тік-так, - сказала Інна, влаштувавшись на матраці з ураженого міллю картону. - Я пам’ятаю, як цокає годинник, Тайлер. А ви мали старомодний годинник?

- Такий був у нас на кухні.

- Існує так багато видів часу. Час, яким ми вимірюємо наше життя. Місяці й роки. Або Великий Час, час, який піднімає гори і народжує зірки. Або час, коли щось стається за одне серцебиття, і так далі. Важко жити у всіх цих видах часу. Легко забути, що ми живемо у всіх них одразу.

Метрономний дзвін почувся знову.

- Ви говорите, як людина у четвертому віці, - сказав я.

У тьмяному світлі я побачив її втомлену усмішку.

- Я думаю, що одного життя для мене достатньо, - сказала вона.

Вранці ми прокинулися від звуку скрипу дверей внизу, які розчахнулися до обмежувачів, вибуху світла, і Джали, що кликав нас.

Я поспішив вниз по сходах. Джала здолав уже половину приміщення складу, а за ним повільно підходила Діана.