Напрямок

Люди хотіли подивитися на гіпотетиків, хоча вони, звичайно, були невидимими. Вони пронизували нічне небо. Вони містили світи. Вони були скрізь.

Крім того, що було сказано, що ще можна було сказати? Мережа була настільки обширна, що охоплювала цілу галактику і створювала враження природньо народженої. Це не підлягало уяві. Це не могло бути навіть сказано. Гіпотетики взаємодіяли з людством через нелюдські проміжки часу. Їхні слова звучали десятиліттями і їхні розмови не відрізнялися від процесу еволюції.

Про що вони думали, в будь-якому розумному сенсі? Чи було їм цікаво сперечатися одне з одним, народжувати ідеї і діяти, спираючись на них? Іншими словами, - були вони особистостями чи просто одним величезним і складним процесом?

Марсіани сперечалися з цього приводу протягом століть. Сулеан провела більшу частину свого дитинства слухаючи як літні Четверті обговорювали це питання. Сулеан не мала остаточної відповіді, її не мав ніхто, але у неї з’явилися підозри на рахунок того, що у гіпотетиків не було ні центру, ні оперативної розвідки. Так, вони робили складні, непередбачувані речі, які не могла зробити еволюція. Еволюція змінювала значно складніші і взаємозалежні біологічні системи без будь-якого центрального напрямку. Після того, як самовідтворювані машини розсіялися по галактиці (за деякими даними однією давно зниклою стародавньою цивілізацією, - можливо, задовго до того, як Земля або Марс конденсувалися з зоряного пилу), вони стали підвладні невблаганній логіці конкуренції і мутації. До чого це могло привести, протягом мільярдів років? Машини з величезним масштабом і владою, напівавтономні, інтелектуальні, в деякому розумінні були творцями Арки, чи Спіну, яким вони тимчасово оточили Землю, - все це так. Але центральна мотивуюча свідомість? Розум? Сулеан сумнівалася. Гіпотетики не одні у космосі. Вони були тільки наслідком, коли логіка самовідтворюваних машин охопила дяку частину простору.

Пил стародавніх машин випав у пустелі, і з цього пилу виросли дивні незрозумілі фрагменти. Колесо, порожниста трубка, троянда з вугільно-темним оком. Ісаака щось тягнуло в одному напрямку, далеко на заході. Що це означало? Чи мало це якесь значення?

Це могло означати, подумала Сулеан, що Ісаак був жертвою чогось безглуздого і байдужого, як вітер.

Вранці пані Ребка дозволила Сулеан відвідати кімнату хлопчика.

- Мені дивно, - похмуро сказала вона, - чому всі так стурбовані.

Ісаак мляво ворухнувся під клубком ковдр. Його очі були закриті. Сулеан доторкнулася до його чола і відчула гаряче тепло лихоманки.

- Ісаак, - зітхнула вона, з жалістю більше до себе, ніж до хлопчика. Його бліда млявість та інертність спровокували занадто багато спогадів. У цих спогадах був ще один хлопчик і ще одна лихоманка, в іншій пустелі.

- Роза, - сказав Ісаак, налякавши її.

- Що роза? - запитала вона.

- Я пам’ятаю її. І роза пам’ятає мене.

Наче уві сні, з закритими очима, він перемістився в сидяче положення, подушка звільнилася від худої спини і відкинулася на стінку ліжка. Його волосся було мокрим поту. Якими жвавими виглядають людські істоти, коли вони можуть ходити, бігати, стрибати, - подумала Сулеан, - і наскільки крихкими, коли вони не можуть цього робити.

Тоді хлопчик зробив те, що потрясло Сулеан.

Він відкрив очі, і його зіниці, які були зазвичай блідо-блакитними, тепер були рівномірно забризкані золотими іскорками. Він подивився прямо на неї, і посміхнувся.

Тоді він заговорив, мовою, якої Сулеан не чула протягом багатьох десятиліть, марсіанським діалектом малонаселених південних земель.

Він сказав,

- Це ти, старша сестра! Де ти була?

Потім, так само швидко, він знову заснув, залишивши Сулеан тремтіти у страшному відлунні його слів.