Вихор

Жінка в жовтому притисла тупий металевий тюбик до мого передпліччя, а потім до грудної клітки, і я відчув до свого неспокою легке заціпеніння. Я здогадався що це був наркотик, але не заперечував. Моя спрага зникла.

- Чи можете ви сказати мені своє ім’я? - Запитала жінка.

Я прохрипів той факт, що я був Туком Фіндлі. І сказав їй, що я був американцем за народженням, але що останнім часом жив в Екваторії. Я запитав її хто вона, і де вона живе. Вона посміхнулася і сказала,

- Мене звуть Трей, а місто називається Вокс.

- Місто куди ми летимо?

- Так. Ми будемо там незабаром. Спробуйте поспати, якщо зможете.

*

Отже я закрив очі і спробував провести інвентаризацію свого стану.

Мене звуть Тук Фіндлі.

Тук Фіндлі, і я народився в останні роки Спіну. У житті я був різноробочим, моряком, пілотом невеликого літака. Відпрацював матросом свою подорож через Арку до Екваторії і на побережжі працював вантажником і жив у Порт-Магеллані кілька років. Зустрів жінку на ім’я Ліза Адамс, яка шукала свого зниклого батька, пошук привів нас до людей, що любили експериментувати з марсіанськими препаратами, і які взяли нас у глибоку мандрівку в нафтоносний район Екваторіальної пустелі в той час, коли з неба почав падати попіл і з-під землі виростали дивні речі. Я любив Лізу Адамс досить довго, щоб зрозуміти, що не був підходящою парою для неї. Ми були розділені в пустелі… і я думаю, що це сталося тоді, коли гіпотетики взяли мене з собою. Мене ніби взяли на руки і понесли, як хвиля несе в собі зерно піску. І висадили на цьому пляжі, на мілину, де хвилі були піском, через десять тисяч років.

Така була моя історія, яку я зміг відновити по пам’яті.

*

Коли я прийшов до тями, то був у меншому і більш приватному салоні літака. Трей, мій охоронець або лікар (я не знав точно, як думати про неї), сиділа біля мого ліжка, наспівуючи щось мінорне. Вона або хтось інший одягли мене в просту туніку і штани.

Настала ніч. Крізь вузьке вікно ліворуч від мене з’явилися розкидані зірки, які засвітилися, як капки на склі, коли літак здійснив незначний поворот з нахилом. Невеличкий місяць знайомо піднімався на горизонті (що означало, що я все ще був на Екваторії, хоча це могло бути й не так). Внизу невеличкі хвилі поблискували фосфоресценцією. Ми летіли над морем, далеко від землі.

- Що за пісню ви наспівуєте? - Запитав я.

Трей злегка здригнулася від подиву, зрозумівши, що я не сплю. Вона була молодою, на вигляд двадцять - двадцять п’ять років. Її очі були уважні, але дивилися обережно, вона ніби приховувала боязнь знаходитися поруч зі мною. Але після мого запитання вона посміхнулася.

- Просто мелодія…

Мені був знайомий мотив. Це була одна з тих водевільних пісеньок у ритмі вальсу, які були популярні в період після Спіну.

- Нагадує мені пісню, яку я колись чув. Вона називалася… “Після того як ми…”.

Так. Я чув її в барі у Венесуелі, коли був молодий і бродив по світу на самоті. Непогана мелодія, але я не міг собі уявити, як вона пережила десять століть.