Вихор

Внизу на рівнині тривало знищення. Сморід підсмаженої людської плоті став нудотно щільним. Копач Чой повернувся, щоби послідувати за своїми друзями до безпечного узлісся, але зупинився як укопаний, коли далекі вогні Вокс-коре затьмарила тінь. Це був один з літаків воксів, прямо над головою, який летів повільно і низько. Раптове світло навколо нас, настільки яскраве, що здавалося, ніби повітря побілили. Підсилений голос викрикував незрозумілий наказ на воксіш.

- Не рухатися, - сказала Елісон, поклавши руку мені на плече. - Не рухатися.

*

Нас врятував наш одяг, - брудні закривавлені дорожні жовті туніки, які носили воксити.

Мережа була відновлена, і якби лімбічний імплантат Елісон був цілим, вона могла би повідомити сили вокситів про нашу присутність. Але фермери знищили її вузол, і я ніколи не носив його, так що ми не відрізнялися від тих, кого на цій землі убивали.

Окрім нашого одягу. Мікроскопічні радіочастотні мітки, вкраплені в грубу тканину, ідентифікували нас (або, принаймні одяг, який ми носили), як таких, що залишилися в живих після місії на Екваторію. Цього було достатньо, щоб зробити для нас виключення. Літак пузом сів на землю. Двері розчахнулися, і солдати, повибігавши з них, сформували навколо кільце, спрямувавши на нас зброю.

Копач Чой був спійманий разом з нами. Він, здавалося, зрозумів, що здача для нього єдиний варіант залишитися в живих. Він упав на коліна і поклав руки на голову в жесті, який був знайомий у будь-якому бою десять (або двадцять) тисяч років тому. Солдати тримали зброю, націлену на Елісон, поки та запинаючись давала пояснення чи пробувала їх дати.

Після швидкої консультації солдати вказали на своє повітряне судно.

- Вони беруть нас у Вокс-коре, - сказала Елісон, і тремтіння в її голосі було відчутним. - Вони не знають, і не впевнені, що я кажу правду, але вони знають, що ми не фермери.

Вони знали, однак, що Діггер Чой був фермером, і один із солдатів націлив зброю на його голову.

Я сказав,

- Я нікуди не піду, поки від цієї людини не відведуть пістолет. Скажіть їм про це.

Враховуючи, що з обох боків від нас відбувалася бійня, страта Копача Чоя без належного судового розгляду була еквівалентна тому, що він вдавився невеликою кісткою. Але він ризикував своїм життям, щоб звільнити нас, навіть якщо був злий через це. Я відчував, що не можу його покинути.

Елісон кинула на мене своєрідний погляд, але правильно розсудила про мій темперамент. Вона викрикнула переклад.

Солдат стояв в нерішучості. Я ступив уперед, схопив Чоя за передпліччя і підняв у вертикальне положення. Я відчував, що його тіло тремтіло у мене під рукою.

- Біжи, - сказав я йому.

Елісон перевела це слово. Копачу Чою не потрібно було повторювати двічі. Він метнувся до тієї частини лісу, яка ще не горіла. Солдати знизав плечима і опустив зброю.

Чой прожив трохи довше через те що я зробив. Але тільки трохи.

*

Літак понісся над лугом, де відбувалося убивство і піднявся над міською стіною, щоб сісти на одну з веж Вокс-коре. Під час короткого польоту солдати Вокса, здавалося, отримали підтвердження нашої історії: після тихих взаємних консультацій вони почали ставитися до мене з повагою і говорили з Елісон тоном, що нагадував гомін симпатичних голосів. Ще до того як літак прибув на стоянку нам дали свіжий одяг (повністю нові туніки, на цей раз в темно-синього кольору). Один із солдатів, очевидно, медик, намазав заспокійливий бальзам на моє зап’ястя, яке випадково полоснув Копач Чой, коли звільняв мене від мотузок. Той же солдат-медик намагався оглянути рану, де раніше знаходився мережевий вузол Елісон, але вона відсторонилася від нього, щось гаркнувши. Нам дали воду для пиття: чисту, прохолодну, небесне відчуття.