Вихор

*

Інтенсивність падіння уламків зменшувалася протягом наступних днів, і через тиждень радар судна не зареєстрував нічого вище атмосфери, але розсіювання пилу та уламків продовжувалося. Все, що залишилося від Арки, були два зламані пеньки, виступаючі з Індійського океану, вищий підносився приблизно на п’ять тисяч футів над рівнем моря. Земля була тепер повністю ізольована, одна у Всесвіті, як це було в кінці другого тисячоліття перед Спіном.

Тук і я більше не говорили про те, що ми розказали один одному у ту важку ніч. Замість цього ми тішился простими словами і теплом. Можливо ми помилялися і не потрібно було мовчати, але принаймні ми розуміли один одного. Кожен з нас відчував присутність співчуття іншого. Ми намагалися не помічати час.

Але час спливав. Запаси корабля почали танути. І коли далі зволікати стало неможливо, Тук відірвав нас від скелястого острова і літак поніс нас вище найвищих хмар, туди, де ми могли побачити зірки.

Я не хотіла зупинятися на досягнутому. Я хотіла полетіти туди, куди наш літак не міг взяти нас. Я хотіла опинитися серед далеких сонць і світів. Я хотіла робити гігантські стрибки від зірки до зірки, так, як це робили гіпотетики.

Звичайно, я не могла. Ми не могли навіть полетіти додому. У нас більше не було дому. Все, що у нас було, це Вокс, якщо він ще існував. Таким чином ми полетіли на південь, з світанком по лівому борту і руїнами історії позаду нас, і попереду не було нічого, крім невизначеності і слабкої надії.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

САНДРА І БОЗЕ

Хвилини збігали як вагони безкінченого поїзда, що повз мимо. Сандра сиділа біля вікна ресторанчика, чекаючи Бозе. П’ятнадцять хвилин. Потім тридцять. Потім сорок. Ми зробили щось божевільне, подумала вона, і тепер все відбувається не так. Зовні буря трохи стихла, а потім знову набрала силу. Така була ціна за всі тижні безжального сухого тепла, страшний кармічний удар по відновленню балансу.

Через дорогу під’їхав автобус. Він простояв трохи, ніби очищав своє горло і неквапливо рушив геть, зникаючи в темряві. Спершу Сандра подумала, що ніхто не зійшов. А потім побачила фігуру, яка стояла поза гало ліхтаря, одягнена якраз по погоді: у жовту з короткими рукавами сорочку, що прилипла до тіла, як шар фарби. Худа дитина, у якої можна було порахувати всі ребра. Звичайно це був Оррін.

Вона встала не думаючи, і вибігла з ресторану, хоч клерк, кликав її, стривожений за розрахунок: мем? Мем?

- Доктор Коул, - сказав Оррін, коли вона добігла до нього. Він не здивувався, побачивши її. Вираз його обличчя був скорботним. - Я заблукав, - зізнався він. - Я повинен був приїхати сюди раніше. Я думаю, ви знаєте, що я хочу зробити, - я хочу зупинити Тука Фіндлі, щоб він не робив підпалу. - У нього тремтіли губи. - Але я думаю, що я приїхав занадто пізно.

- Ні, Оррін, слухай, все в порядку. - Дощ промочив її одяг, ніби його не існувало, і вона обхопила себе руками, щоб не тремтіти. - Я розумію твій намір. Тук з’явився тут минулим рейсом, але за ним пішов Бозе.

Оррін моргнув.

- Офіцер Бозе пішов за ним?

- Офіцер Бозе не дозволить йому влаштувати пожар.

- Ви маєте на увазі, що він про це знає?

- Це абсолютна правда. Він може повернутися в будь-яку хвилину.

Плечі Орріна поникли з полегшенням.

- Я дякую вам за те, що ви тут, - сказав він, його голос був ледве чутний крізь шум дощу. - Справді. Я думаю, ви читали, що я писав в моїх ноутбуках?