Вихор

Тук сказав,

- Тут щось написано, але я не можу прочитати діапазон або траєкторію.

За нами гналися? Здається ні: об’єкт, який корабель виявив, не був великим і летів на північний схід. Я сказала,

- Корабель пеленгує будь-що, тому що в цьому повітряному просторі не повинно бути ніяких об’єктів. У кожному разі виглядає на те що це балістична некерована траєкторія.

Щось падало, іншими словами. Можливо це було природне явище, або якийсь уламок давньої сміття зійшов з орбіти. Але у нашу розмову знову втрутився сигнал, і на дисплей вискочили ще дві цілі.

Протягом години ми засікли п’ять таких падаючих предметів, які летіли зі сходу на захід приблизно паралельно екватору. Вони пролітали досить близько до нашого наміченого курсу, і Тук дав літаку команду зробити коло, поки ми не зрозуміємо, що відбувається. Було затишшя на двадцять хвилин або близько того, коли знову прозвучав сигнал. На цей раз вектором на дисплеї був позначений досить великий об’єкт, який можна було побачити неозброєним оком. Тук доручив кораблеві націлити вікно на відповідний квадрант неба.

Ми дивилися в темряву, де було кілька зірок, які тьмяніли у світлі світанку.

- Там, - сказав Тук.

Об’єкт з’явився на горизонті на пару градусів вище хмарного горизонту. Він був яскравим, як палаючий фосфор і залишав по собі світлий слід, який швидко зникав. Відблиски від нього відстежувалися по хмарах і давали рухомі безладні тіні. Після того він зник з оглядового екрану, але тільки на короткий час. Наступний сплеск світла прийшов уже з-за обрію. Це був вибух.

- Запроси корабель, щоб той обчислив його траєкторію, - сказала я. - Подивимося, куди він полетів.

Це було легко сказати, але важко зробити, оскільки ми мали тільки грубі оцінки розміру і маси об’єкта. Але корабель розрахував конус можливих траєкторій і ймовірність того що об’єкт діяв проти інших об’єктів, які ми контролювали радаром, і показав ймовірні шляхи. Результат був приблизним, але Тук побачив те ж, що і я: найбільш ймовірні траєкторії перетиналися в Арці гіпотетиків.

- Що це значить? - Запитав Тук.

Я не знала. Але сонце вже сходило і найближчим часом з того місця, де ми зависли, Арку буде видно. Тук спрямував цей сектор на вікно, щоб ми могли побачити, що там відбувається.

Арка гіпотетиків була і залишалася найбільшим штучним утворенням, яке коли-небудь контактувало з поверхнею Землі. Її вершина підносилася вище атмосфери, а основа була вбудована в глибинну мантію планети. Вона осідлала Індійський океан, як обручка, що впала ребром у дрібну калюжу. Фрагмент Арки, який ми могли бачити, коли кружляли над хмарами, виглядав срібною ниткою з добавленням жовтої облямівки світанку.

- Сфокусуйся на вершину, - сказала я Тукові, - і збільши зображення.

Він почав боротьбу з інтерфейсом, але в кінцевому підсумку йому це вдалося. Тому що коли він налаштував екран у вигляді вікна, ми, здавалося, опинилися раптово і небезпечно близько до верхів’я Арки. Зображення коливалося, спотворене атмосферними течіями; але одномірна нитка придбала ширину і стала стрічкою. Насправді вона була кілька миль шириною.

Найбільш докладні телескопічні знімки Арки, починаючи ще з днів Тука, ніколи не показували найменшої недосконалості її поверхні. Дотепер. Тепер стрічка був явно порушена. Плавно зігнутий край був порваний і зазубрений.

- Збільши зображення ще разів у десять, - сказала я, хоча ми були межі оптичних можливостей приладів літака.

Ще один запаморочливий стрибок вперед. Зображення корчилося і крутилося, хоч корабель і застосовував коригуючі алгоритми.

Я ахнула. З Аркою справа була гіршою, ніж просто зазубрини. По ній поширювалися видимі тріщини. Були прогалини, де величезні шматки були просто вирвані.