Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА В ПАРИЖІ»

Бар’єр у Конвенті багато разів переносили з місця на місце. Звичайно він був праворуч від голови.

З обох кінців залу між стіною і двома вертикальними перегородками, що ними замикалися з правого й лівого боку концентричні півкола амфітеатра, тяглися два темні проходи з низенькими чотирикутними дверцями. Тут був вхід і вихід для публіки.

Депутати входили прямо в зал з тераси Фельянів[88].

Зал Конвенту, в який і вдень мало світла проникало через підсліпуваті вікна, ставав дуже похмурим, як тільки наставав вечір.

Бліде світло ламп тільки підкреслювало темряву ночі. Вечірні засідання були зловісні, ніхто нікого не міг як слід розглядіти. З одного кінця в другий перекидалися образливими вигуками групи невиразних постатей. Навіть зіткнувшись, люди не впізнавали один одного. Якось Леньєло, вибігаючи на трибуну, штовхнув когось, хто спускався вниз. «Пробач, Робесп’єр», — сказав Леньєло. «З ким ти мене сплутав?» — пролунав хрипкий голос. «Пробач, Марат!» — промовив Леньєло.

Хоч як це дивно, проте в Конвенті були привілейовані відвідувачі. Для них призначені були дві спеціальні трибуни праворуч і ліворуч від головуючого. Тільки ці трибуни і мали драпування, підв’язане посередині шнуром з золотими китицями. Трибуни для народу ніяких оздоб не мали. Все тут позначалось лютою дикістю і симетрією. Суворість і несамовитість — у цьому, певно, вся революція. Зал Конвенту являв собою найбільш яскравий взірець того стилю, який пізніше художники стали називати «мессідорським». Архітектори того часу основою прекрасного вважали симетрію. Останнє слово в дусі Відродження було сказане в період царювання Людовіка XV, а потім почалась реакція. Надмірне піклування про благородство і чистоту ліній призвело до прісного й сухого стилю, що викликав нудоту. Архітектура також піддається хворобі облудної соромливості. Після розкішних банкетів форми і буяння барв, що були характерні для вісімнадцятого століття, мистецтво раптом перейшло на дієту і дозволяло собі лише строгі прямі лінії. Але прогрес такого роду призводить до потворності. Мистецтво перетворюється на скелет, — у цьому парадокс. Такий же зворотний бік розсудливої стриманості, — внаслідок того, що дбають про строгість стилю, він, зрештою, мізеріє.

Не кажучи вже про політичні пристрасті, що буяли в стінах цього залу, від самого його вигляду, самої тільки архітектури людину охоплював дрож. Ще пригадувався, наче невиразне видіння, колишній театр: ложі, оздоблені ліпними гірляндами; плафон, розмальований блакиттю й пурпуром; люстра з гранчастими підвісками; жірандолі, що виблискували, наче алмази; шпалери, які мінилися світлими барвами, наче шийка голуба; нескінченні амури й німфи на завісках та драпуваннях, — все нагадувало ідилію монархії і галантного століття, ідилію, яка навіки відбилась у кольорах, у скульптурі, в позолоті, яка колись щедро заливала своєю посмішкою цей суворий тепер зал, де погляд всюди натрапляв на строгі прямі кути, на холодні й жорсткі, ніби криця, лінії, уявіть собі щось на зразок Буше, гільйотинованого Давідом.

4

Той, хто стежив за ходом засідань Конвенту, забував про зовнішній вигляд залу. Той, хто стежив за драмою, не думав про театр. Небачена досі суміш потворного і величного. Когорта героїв і стадо боягузів. Хижаки верховин і болотяні гади. Там метушилися, штовхалися, лаялися, погрожували один одному, змагались і жили всі ті борці, що стали нині тінями.

Перелічимо титанів.

Праворуч Жіронда — легіон мислителів. Ліворуч Гора — загін борців. З одного боку Бріссо, що прийняв ключі від Бастілії; Барбару, якому корилися марсельці; Кервелеган, що держав у бойовій готовності Брестський батальйон, розквартирований у казармах в передмісті Сен-Морсо; Жансоне, що добився визнання першості народних представників перед військовими командувачами; фатальний Гаде, якому одної ночі в Тюїльрійському палаці королева показала сплячого дофіна. Гаде поцілував у лоб дитину, але зажадав, щоб відрубали голову її батькові. Салль, що викривав вигадані зносини Гори з австрійським урядом; Сіллері, кривий з правих лав, до пари Кутонові, кривому з лівих лав; Лоз-Дюперре, який запросив на обід журналіста, що назвав його негідником. «Я ж знаю, — сказав Лоз-Дюперре, — негідником називають просто людину, яка інакше мислить»; Рабо-Сент-Етьєн, що почав свій Альманах на 1790 рік словами: «Революцію закінчено»; Кінет, один з тих, хто скинув Людовіка XVI; янсеніст Камюс, що склав проект громадянського становища духовенства, людина, яка вірила в чудеса диякона Паріса і цілі ночі била поклони перед семифутовим розп’яттям, почепленим на стіні його кімнати; Фоше, священик, що разом з Каміллом Демуленом[89] підготував події 14 липня; Інар, що зробив злочин, сказавши: «Париж буде зруйнований» в ту саму мить, коли Брауншвейг сказав: «Париж буде спалений»; Жакоб Дюпон, який перший вигукнув: «Я атеїст» і якому Робесп’єр відповів: «Атеїзм — забавка аристократів»; Ланжюїне, непохитний, проникливий і відважний бретонець; Дюкас-Евріал при Буайє-Фонфреді Ребеккі, Пілад при Барбару; Ребеккі відмовився від депутатських повноважень тільки через те, що Робесп’єр ще не був гільйотинований; Рішо, що боровся дроти незмінності секцій; Ласурс, який висловив убивчий афоризм: «Горе свідомим народам» і який мусив біля ешафота відкинути ці слова, гордо сказавши монтаньярам[90]: «Ми вмираємо, бо народ ще спить; а ви вмрете, бо народ прокинеться»; Бірото, який на свою голову домігся скасування декрета про недоторканність народних представників, бо незабаром сам потрапив на ешафот; Шарль Віллат, що час від часу заспокоював свою совість протестом: «Я не хочу голосувати під загрозою ножа»; Луве, автор «Фоблаза», що закінчив своє життя книготорговцем у Пале-Роялі, де за прилавком сиділа Лодоїска; Мерсьє, автор «Картин Парижа», який сказав: «Усі королі відчули на своїй шиї 21 січня»; Марек, що клопотався «охороною старих кордонів»; журналіст Kappa, який, зійшовши на ешафот, сказав катові: «Шкода вмирати, хотілося б побачити продовження»; Віжец, що називав себе «гренадером другого батальйону, Майєнни й Луари» у відповідь на погрози, які лунали з громадських трибун, загорлав: «Я вимагаю, щоб при першому ремстві трибун ми, депутати, залишили зал і пішли в Версаль з шаблями наголо!»; Бюзо, якому судилося вмерти з голоду; Валазе, що сам заподіяв собі смерть; Кондорсе, який загинув у Бург-Егаліте, колишньому Бург-ла-Рен, викритий томиком Гораціо, знайденим у його кишені; Петіон, якого в 1792 році боготворив народ, а в 1794 розшматували вовки. І ще десятки інших і серед них Понтакулан, Марбоз, Лідон, Сен-Мартен, перекладач Ювенала Дюссо, що брав участь у ганноверській кампанії; Буало, Бертран, Лестер-Бове, Лесаж, Гомер, Гардіан, Менв’єль, Дюплантьє, Лаказ, Антібуль. І на чолі їх новий Барнав[91], якого звали Верньйо[92].

По другий бік: двадцятитрьохлітній Антуан-Луї-Леон-Флорель де-Сен-Жюст, блідий, з насупленими бровами, правильним профілем і з загадковим, повним суму поглядом; Мерлен із Тіонвіля, якого німці прозвали Feuerteufel — «Вогняним чортом»; Мерлен із Дує, злочинний автор закону про підозрілих; Субрані, якого паризький народ обрав першого преріаля[93] своїм командиром; колишній кюре Лебон, що держав шаблю тією самою рукою, якою колись тримав кропило; Білло-Варенн, що передбачав майбутні суди з посередниками замість суддів; Фабр д’Еглантін, що створив одну, але чудесну річ — республіканський календар, так само, як Руже де-Лілль дав одну тільки річ, але величну й натхненну — «Марсельєзу»; Манюель, прокурор Комуни, який сказав: «Коли помирає король, це не значить, що на одну людину поменшало»; Гужон, який узяв Тріпштадт, Нейштадт та Шпейєр і погнав прусську армію; Лакруа, адвокат, що перетворився на генерала і дістав орден святого Людовіка за тиждень до 10 серпня; Фрерон-Терсіт, син Фрерона-Зоїла, невблаганний Рют, якому судилося вбити себе в той день, коли загинула республіка; Фуше, людина з душею демона і обличчям трупа; Камбулас, друг «отця Дюшена», що сказав Гільйотену: «Ти з клубу Фельянів, а твоя дочка — з Якобінського клубу»; Жаго, який, відповідаючи на скарги з приводу того, що в’язнів держать майже голими, кинув такі слова: «Нічого, тюрма одягла їх в камінь»; Жавог, страшний розкопувач могил у Сен-Дені; Осселен, що присуджував до вигнання аристократів, а сам переховував у себе аристократку, пані Шаррі; Бантаболь, який, головуючи на засіданнях Конвенту, подавав знак трибунам, чи їм аплодувати, чи свистіти; журналіст Робер, чоловік мадемуазель Кераліо, який писав: «Ні Робесп’єр, ні Марат не бувають у мене. Робесп’єр може прийти в мій дім, коли схоче. Марат — ніколи»; Гаран-Кулон, який, коли Іспанія дозволила собі втрутитися в процес Людовіка XVI, гордо заявив у Конвенті, що Збори не повинні допускати, щоб навіть читався лист від короля на оборону короля; епіскоп Грегуар, спочатку пастир, достойний церкви перших християн, але який пізніше, за імперії, став графом Грегуаром замість Грегуара-республіканця; Амар, який казав: «Вся земля засудила Людовіка XVI. До кого ж апелювати? Хіба що до планет»; Руйє, який заперечував проти того, щоб 21 січня стріляти з гармати на Новому мосту: «Голова короля не повинна впасти з більшим галасом, як голова іншої людини»; Шеньє, брат Андре Шеньє, поета, гільйотинованого 1794 р. за монархічну пропаганду[94]; Вадьє, що, сходячи на ораторську трибуну, клав перед собою пістолет; Таніс, що мав таку розмову з Моморо: «Я хочу, щоб Марат і Робесп’єр обнялись у мене за столом», — сказав Таніс. «А де ти живеш?» — спитав його Моморо. — «В Шарантоні»[95]. — «Я так і думав», — сказав Моморо; Лежандр, що був різником Французької революції, як Прайд був різником Англійської; «Іди сюди, я тебе приб’ю!» — гукнув він якось депутатові Ланжюїне. А Ланжюїне відповів: «Добийся спершу декрета, який оголосив би мене биком»; Колло д’Ербуа, цей похмурий комедіант у дволикій античній масці, яка одночасно говорила так і ні, одним ротом схвалюючи те, що ганьбив другий. В Нанті він шельмував Кар’є, а в Ліоні звеличував Шальє,[96] він послав Робесп’єра на ешафот, а Марата в Пантеон; Женісьє, який вимагав смертної кари для всіх, хто носитиме медаль «замученого Людовіка XVI»; шкільний учитель Леонар Бурдон, що запропонував свій дім дідові Юрських гір; моряк Топсан; адвокат Гупільо; купець Лоран Лекусант; лікар Дюгем; скульптор Сержан; живописець Давід; принц Жозеф Егаліте.

І ще інші: Лекуант-Пюїраво, який вимагав, щоб Конвент особливим декретом визнав, що Марат «божевільний»; Робер Лекде, невгамовний творець того спрута, головою якого був Комітет громадської безпеки і який простяг по Франції двадцять одну тисячу лап, іменованих революційними комітетами; Лебеф, про якого Жіре-Дюпре в своєму «Тріумфі лжепатріотів» вмістив таку епіграму: «Побачивши Лежандра, замукав Лебеф»[97].

Томас Пейн, гуманний американець; Анахарсіс Клоотс, німець, барон, мільйонер, атеїст, гебертист і дуже простодушна людина; непідкупний Леба, друг родини Дюпле; Ровер, що творив зло з любові до зла, бо мистецтво для мистецтва трапляється частіше, ніж ми думаємо; Шарльє, який хотів, щоб до аристократів зверталися на «ви»; Тальєн, чутливий і лютий, якого любов до жінки зробила термідоріанцем; Камбасерес, прокурор, що став потім князем; Кар’є, прокурор, що став тигром; Лапланш, який одного разу вигукнув: «Я вимагаю пріоритету для гармати, що б’є тривогу»; Тюріо, який вимагав відкритого голосування суддів Революційного трибуналу; Бурдон з Уази, що викликав на дуель Шамбона, виказав Пейна і сам був викритий Ебером; Файо, який запропонував послати у Вандею «армію підпалювачів»; Тюво, що 13 квітня був чимсь подібним до посередника між Жірондою і Горою; Верньє, який вимагав, щоб вожді жірондистів і вожді монтаньярів ішли служити простими солдатами; Ревбель, що замкнувся в Майнці; Бурбот, під яким було вбито коня, коли брали Сомюр; Гемберто, що командував армією Шербузького побережжя; Жар-Панвільє, що командував Ла-Рошельською побережною армією; Лекарпантьє — командир Канкальської ескадри; Робежо, що потрапив у пастку в Роштадті; Прієр Марнський, який, проводячи інспекторські поїздки по військах, одягав свої старі еполети ескадронного командира; Левассер де-ла-Сарт, що одним словом примусив Серрана, командира батальйону в Сент-Аман, вбити себе; Ревершон, Мор, Бернар де-Сент, Шарль Рішар, Лекініо, і на вершині цієї групи новий Мірабо, який звався Дантоном.

Поза цими двома таборами, тримаючи, проте, обидва в покорі, височів Робесп’єр.

5

Внизу стелився жах, який може бути благородним, і страх, завжди низький. Під пристрастями, героїзмом, самовідданістю, гнівом — безбарвний метушливий натовп безіменних. Низи зборів іменувались «Рівниною». Сюди скочувалось усе хистке, нестале, люди, що вагаються, завжди мають сумніви, відступають, приглядаються, стежать один за одним і бояться один одного. Гора складалася з виключних. Рівнина була юрбою. Дух Рівнини втілив у собі Сійєс.

Сійєс був глибокою людиною, глибокодумність якої перетворилась у пустоту. Він застряг на «третьому стані» і не міг піднятися до народу. Є розуми, ніби створені для того, щоб спинятися на половині дороги. Сійєс називав Робесп’єра тигром, а той його — кротом. Цей метафізик здобув не життєву мудрість, а обачність. Він був прислужником, а не служителем революції. Взявши в руки заступ, він ішов з народом працювати на Марсовому полі в одній упряжці з Олександром Богарне. Він проповідував енергійні дії, а сам не мав енергії. Він говорив жірондистам: «Залучіть на свій бік гармати». Бувають мислителі-борці: такі, як Кондорсе, що йшов за Верньйо, чи Камілл Демулен, що йшов за Дантоном. І є мислителі, які хочуть тільки вижити: ці були з Сійєсом.

Навіть у найкращих винах буває осад. Ще нижче Рівнини було «Болото». Крізь його смердючу твань просвічувало себелюбство. Там в німому чеканні цокотіли зубами боягузи. Важко уявити щось мізерніше. Готовність на будь-яку ганьбу і ні краплини сорому; прихована злість; бунт, що ховався під маскою раболіпства. Вони були цинічно боягузливі. З хоробрістю страхополохів вони співчували Жіронді, а вибирали Гору. Від них залежала розв’язка: вони тягли в той бік, успіху якого сподівалися. Вони віддали Людовіка XVI в руки Верньйо, Верньйо видали Дантонові, Дантона — Робесп’єрові, Робесп’єра — Тальєнові. Вони ганьбили живого Марата і звеличували його мертвого. Вони підтримували все до того дня, коли вони ж усе й повалили. Вони відчували інстинктом, що саме захиталося, щоб завдати останній удар. На їх думку, похитнутися означало зрадити їх, бо вони служили тільки тому, хто міцно тримався. Їх була більшість, вони були силою, вони були страхом. Звідси така сміливість їхньої підлості.

Звідси і 31 травня, і 2 жерміналя, і 9 термідора — трагедії, задумані велетнями і розіграні пігмеями.