Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА В ПАРИЖІ»

В ПАРИЖІ

КНИГА ПЕРША

СІМУРДЕН

І. ВУЛИЦІ ПАРИЖА В ТІ ЧАСИ

Жили на вулиці, їли на столах, поставлених перед дверима, жінки сиділи на папертях церков, готували корпію, співаючи «Марсельєзу». Парк Монсо та Люксембурзький сад стали місцем для маневрів, на всіх перехрестях на повний хід працювали майстерні зброї, рушниці вироблялися перед очима прохожих, що плескали у долоні. З усіх уст чулося одне: «Треба терпіти! У нас же революція!» Героїчно усміхалися. Ходили на вистави, як греки в Афінах під час Пелопоннеської війни[22]. На всіх вулицях були розклеєні афіші: «Облога Тіонвіля!» — «Мати сім’ї, врятована з полум’я». — «Клуб безтурботних». — «Філософи-солдати».

Німці були під ворітьми міста. Була чутка, що прусський король звелів лишити для нього кілька лож в театрі опери. Все було страшне, і ніхто не мав страху. Жахливий закон про підозрілих, який був злодіянням Мерлена де-Дуе, поставив усіх під загрозу гільйотини[23]. Один прокурор, на ім’я Серан, довідавшись, що на нього зроблено донос, ждав арешту, сидячи в хатніх черевиках і халаті біля вікна та граючи на флейті.

Всім було ніколи, всі поспішали. Не видно було жодного капелюха без кокарди. Жінки говорили: «Нам личать червоні шапки». Увесь Париж мов перебирався на нову квартиру. Крамниці торговців старими речами були завалені коронами, мітрами, дерев’яними золоченими скіпетрами та гербовими ліліями, — покидьками з королівських палаців, ознаками знищення монархії.

У крамничках ганчірників продавалися ряси та підрясники. До шинків Поршерона і Рампонно під’їжджали на ослах, накритих ризами, люди, вбрані в стихарі й єпітрахилі, і наказували наливати їм вино в соборні дароносиці. На вулиці Сен-Жак каменярі, самі босі, спиняли візок торговця взуттям, купували, склавшись, п’ятнадцять пар черевиків і посилали в Конвент «для наших солдатів».

Всюди були виставлені бюсти Франкліна[24], Руссо, Брута і, треба додати, Марата[25]. На майдані Пале-Рояля напис на фонтані: «Quantos effundis in usus»[26] — був закритий двома великими акварельними картинами. На одній з них був зображений Кайє де-Жервіль, який повідомляв Національним зборам пароль арльських «ганчірників»-шифоністів, на другій — Людовік XIV в той момент, коли його везли з Варенна[27] в королівській кареті із підв’язаною до неї дошкою, на якій стояли два гренадери з багнетами на рушницях.

Тільки деякі з великих магазинів були відкриті. Жінки возили по вулицях візки з іграшками та іншим дрібним крамом. Увечері візки освітлювалися лойовими свічками, і лій капав на крам. Колишні монашки в білих париках торгували з рундуків. У злиденній ятці лагодила панчохи графиня, колишня маркіза була швачкою. Мадам де-Буффле жила на горищі, звідки видно було палац, який ще недавно належав їй.

Всюди бігали газетники, пропонуючи «останні новини». З чепурунів, що закривали свої підборіддя краватками, глузували, називаючи їх кретинами.

Вуличних співаків була безліч. Юрба затюкувала співака Піту, рояліста, що був, проте, сміливою людиною. Він двадцять два рази сидів у тюрмі і потрапив до революційного трибуналу за те, що вдарив себе нижче спини, вимовляючи слова «громадянські чесноти». Бачачи, що голова його в небезпеці, він вигукнув: «Але ж не голова моя винна, а зовсім інше». Це розсмішило суддів і врятувало йому життя. Цей Піту висміював моду на латинські та грецькі імена, в нього була улюблена пісенька про шевця Куюса, що звав дружину Куюсдамою.

Танцювали карманьйолу[28], називаючи одне одного не «кавалер» і «дама», як раніше, а «громадянин» ї «громадянка». Танцювали над могилами в руїнах монастирів, засвітивши лампадки на вівтарі та чотири свічки на кінцях двох перехрещених під склепінням жердин.

Ходили в синіх «тиранських» куртках. Застібали сорочки шпильками «під шапкою свободи», зробленими з білих, синіх і червоних камінчиків. Вулиця Рішельє звалася вулицею Закону, передмістя Сент-Антуан — передмістям Слави, на майдані Бастілії стояла статуя Природи.

Показували одне одному відомих прохожих — Шатле, Дідьє, Нікола й Гарньє Делоне, які вартували біля дверей столяра Дюпле[29]; Вуллана, який не пропускав жодного дня гільйотинування і йшов за візками засуджених, називаючи це «ходити до червоної меси»; Монфлабера, завзятого революціонера і маркіза, який узяв собі прізвище Ді-О — Десяте серпня. Дивилися, як марширують учні військової школи, яких декрети Конвенту іменували «кандидатами школи Марса», а народ називав «пажами Робесп'єра»[30].

Читали відозви Фрерона[31], що викривав запідозрених у злочині «крамарства».

Статуї святих та королів на Будинку інвалідів були в фрігійських ковпаках.

Грали в карти на тумбах по перехрестях; в картах теж була революція: замість королів були генії, замість дам — свободи, замість валетів — рівноправності, замість тузів — закони. Розорялись громадські парки, плуг ходив у Тюїльрі.

До всього цього домішувалась, особливо в переможених партіях, якась гордовита втомленість життям. Один чоловік писав Фук’є-Тенвілеві[32]: «Будьте ласкаві звільнити мене від життя. От моя адреса». Один шамсенець був заарештований за те, що кричав на весь Пале-Рояль[33]: «Коли ж буде революція в Туреччині? Я хотів би побачити революцію в Порті»[34].