Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ»

— А твій чоловік, що він робить?

— Цими днями він ще бився.

— За кого?

— За короля.

— А ще за кого?

— Ну, за сеньйора.

— А ще?

— Ну, за пана кюре.

— А, стонадцять чортів їм у пельку! — вигукнув один з гренадерів.

Жінка аж підскочила з переляку.

— Бачте, жінко, ми парижани, — лагідно сказала маркітантка.

Жінка молитовно склала руки і скрикнула:

— О господи Ісусе!

— Ану, без забобонів! — гримнув сержант.

Маркітантка сіла біля жінки і притягла до себе на коліна старшенького, що не опирався. Діти завжди заспокоюються, як і лякаються, без видимих причин. Вони мають якесь підсвідоме вірне чуття.

— Бідна ви моя чужиночко! Малятка у вас дуже милі, що правда, то правда. І зразу ж можна догадатися, скільки їм. Старшому — чотири, меншому — три. А ця сопуночка-сосунка така ненажера! Просто жах! Ти гляди, не з’їж свою матір! Слухайте, жіночко, не бійтеся нічого. Вам треба вступити до батальйону. Будете робити те, що я. Мене звуть Гусаркою. Це таке прізвисько. Але про мене, то краще нехай я буду Гусаркою, ніж «мамзель Дворога», як моя матір. Я маркітантка, розношу воду під час бою, коли кругом стріляють і вбивають. Чорт забирай! В нас нога майже однакова, я вам дам свої черевики. Я була в Парижі 10 серпня[8] і подавала пити самому Вестерману[9]. Ото був день! Я на власні очі бачила, як гільйотинували Людовіка XVI, Людовіка Капета, як тепер його звуть. Не хотілось йому помирати! Ну, ще б пак! Подумати тільки, — ще тринадцятого січня йому смажили каштани, і він сміявся в своїй сім’ї. Коли його силою поклали «на гойдалку», як у нас кажуть, на ньому не було ні верхнього одягу, ні черевиків — нічого, крім сорочки, пікейного жилета, штанів з сірого сукна та сірих шовкових панчіх. Я сама все це бачила… Карета, в якій його привезли, була зелена. Чуєте, ходімо з нами, в нашому батальйоні добрі хлопці. Ви будете маркітанткою номер другий. Я навчу вас, що робити. О! Це дуже просто. Дадуть вам манірку та дзвіночок і будете собі походжати в самісінькому вирі, у пеклі. Скрізь кулі, ядра, а ти йдеш та вигукуєш: «Хто хоче пити, хлоп’ята?» І нічого поганого в цьому нема. Я наливаю геть усім. Чому б ні? Білим, як і синім, хоч я сама синя. Ще й яка синя! Але пити я даю всім. Усіх поранених мучить спрага. Вмирають же всі однаково, хоч які в кого погляди. А перед смертю людям слід було б помиритися. Яке безглуздя — битись! Ходімо з нами. Якщо мене вб’ють, ви мене заступите. Ви не дивіться, що в мене такий вигляд, — я жінка добра, та й смілива до того. Не бійтесь нічого.

Коли маркітантка замовкла, жінка промимрила:

— Нашу сусідку звали Марі-Жанна, а нашу робітницю звали Марі-Клод.

Сержант Радуб тимчасом струнчив гренадера:

— Мовчав би ліпше! Ти перелякав жінку. При жінках не можна лаятися.