Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Лапондер лиш махнув рукою.

— Помиляєтесь! Судді, зі свого боку, теж мають рацію. Як вони можуть відпустити на волю таку людину, як я? Щоб завтра чи післязавтра я знову накоїв біди?

— Ні… Але Вас можуть перевести до лічниці для душевнохворих. Ось про що я мовлю!

— Якби я був душевнохворим, Ви мали б рацію, — спокійно відповів Лапондер. — Але я не хворий. Воно дуже схоже на божевілля, насправді ж щось зовсім інше, ба, протилежне. Ось послухайте й відразу мене зрозумієте… Те, що Ви мені щойно розповідали про фантома без голови… це символ, звісно. Добре подумавши, Ви легко віднайдете ключ до нього… Зі мною таке вже траплялося. Тільки я прийняв зерна. Отож я простую дорогою смерті! Найсвятіше для мене — усвідомлення, що кожним моїм кроком править моє духовне начало, і я піду за ним сліпо, довірливо, куди б не завела мене ця дорога: на шибеницю чи на трон, до злиднів чи до багатства. Я ніколи не вагався, коли вибір був у моїх руках. Тому й не збрехав слідчому… Знаєте слова пророка Міха? «Сказано ж бо тобі, людино, що є добро і чого вимагає від тебе Господь».

Якби я збрехав, створив би причину, бо мав вибір… Скоюючи вбивство, причини я не творив, то тільки вивільнився наслідок давно закладених у мені, приспаних причин, над якими я вже не мав влади…

Отож мої руки чисті.

Зробивши мене вбивцею, моє духовне начало накликало на мене кару, а люди, скаравши мене на шибениці, відмежують мою долю від своїх доль. І я пізнаю свободу!

Я відчував, що він святий, і волосся на голові стало мені дибки від жахкого усвідомлення власної мізерності.

— Ви розповідали, що через гіпнотичне втручання якогось лікаря у Вашу свідомість надовго втратили пам’ять про свої юні роки, — вів далі Лапондер. — Це ознака — стигмат — усіх укушених змієм духовного царства. Ми маємо ніби два життя, одне пнеться понад іншим, як молода парость на старому дереві, доки настане диво пробудження. Те, що зазвичай відмежовується смертю, тут відбувається через згасання пам’яті — іноді тільки у формі несподіваного внутрішнього перевороту…

Сталося так, що я — мав на той час двадцять один рік — прокинувся одного ранку зовсім іншою людиною — без видимих на те причин. До всього, що досі любив, нараз цілковито втратив інтерес. Життя видавалося мені недолугою байкою про індіанців, яке не мало нічого спільного з реальністю; сни стали дійсністю, аподиктичною, доказовою дійсністю, розумієте: доказовою, реальною дійсністю, а реальне життя — сном, фантазією.

Усі люди, — якщо вони володіють ключем, — здатні на таке. Ключ же полягає винятково в усвідомленні уві сні форми свого «Я», так би мовити, своєї оболонки, шкіри; воно знаходить вузьку щілинку, крізь яку прослизає свідомість поміж станом бадьорості та глибоким сном.

Тому й сказав я, що мандрую, а не бачу сни…

Прагнення безсмертя — це змагання за скіпетр у боротьбі з нашими внутрішніми голосами й примарами, а очікування на царство власного «Я» є очікуванням Месії.

Примарний Габал Ґармін, якого Ви бачили, подих кісток за каббалою, і був царем… Якщо його коронують, розірветься сув’язь, яка поєднує Ваші відчуття і розум зі світом.

Як могло так статися, що я, незважаючи на свою відірваність від життя, раптом, умить, став убивцею, запитаєте Ви? Людина, як скляна трубка, якою скочуються кольорові кульки: лише одна за життя, це стосується майже всіх… Якщо кулька червона, то людина погана, якщо жовта — добра. Якщо ж котяться дві кульки одна за одною — червона й жовта — то людина слабкодуха. Ми, укушені змієм, переживаємо впродовж одного життя усе, що випало цілій расі за весь її вік: кольорові кульки котяться одна за одною скляною трубкою, і коли скочується остання, ми стаємо пророками — свічадом Господнім…

Лапондер замовк.

Я довго не міг спромогтися на слово, так оглушила мене його промова.

— Чому ж Ви так боязко розпитували мене про мої переживання, якщо самі стоїте вище, набагато вище за мене? — нарешті озвався я.

— Помиляєтеся, — заперечив Лапондер. — Мені до Вас далеко. А запитував, бо відчував: Ви маєте ключа, володіти яким мені ще не дано…

— Я? Володію ключем? О, Господи!