Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Після кожного розказаного епізоду він задоволено кивав, як людина, яка все достеменно розуміє і бачить усіх наскрізь.

Коли я дійшов до того місця, коли переді мною постала істота без голови й простягнула на долоні чорно-червоні зерна, Лапондер ледве дочекався закінчення історії.

— Отож Ви йому вибили ті зерна з рук, — пробурмотів він задумливо. — Ніколи не думав, що існує ще й третій шлях…

— Це не третій шлях, — заперечив я. — Це те ж саме, якби я відмовився від зерен.

Мій сусід по камері усміхнувся.

— Не вірите, пане Лапондер?

— Якби Ви відмовилися від них, то теж пішли б дорогою життя, однак зерна, які мають магічну силу, не зостались би. Зерна розкотилися долі, а це означає: вони залишилися тут, їх доглядатимуть Ваші пращури, доки настане час проростання. А тоді оживуть сили, які поки що дрімають у Вас…

Я не зрозумів:

— Зернами піклуватимуться мої пращури?

— Ви мусите сприймати пережите до певної міри символічно, — вів далі Лапондер. — Коло людей навколо Вас, які сяяли блакитним промінням, — це ланцюг успадкованих «Я», його тягне все своє життя кожний, народжений матір’ю. Душа не є чимось «окремішнім», вона лише має стати такою, і тоді це називатиметься «безсмертям». Ваша душа ще складена з багатьох «Я» — як мурашина спільнота з численних мурашок. Ви носите в собі часточки душ тисяч і тисяч предків, очільників Вашого роду. Це стосується усіх живих істот. Як могло б курча, вилуплене з яйця в інкубаторі, відразу по народженні знати, який йому шукати харч, якби не закладений у ньому досвід мільйонів років? Наявність інстинктів свідчить про присутність предків у нашому тілі й душі… Але, даруйте, я не хотів Вас перебивати…

Я розповів йому геть усе. Навіть те, що казала Міріам про Гермафродита.

Замовкнувши й звівши на співрозмовника очі, я зауважив, що Лапондер побілів, немов стіна; по щоках йому котилися сльози.

Я підхопився з лежанки, удаючи, ніби нічого не помітив, і почав ходити туди й сюди камерою, вичікуючи, доки він заспокоїться.

Потім сів навпроти Лапондера і прикликав на допомогу все своє красномовство, аби переконати його в невідкладній необхідності звернути увагу суддів на його хворобливий душевний стан.

— Якби ж то Ви хоч в убивстві не зізнавалися! — скрушно вигукнув я.

— Я не міг інакше! Вони зверталися до мого сумління! — наївно пробурмотів мій сусід.

— Вважаєте брехню більшим злочином, аніж наругу над людиною? — вражено запитав я.

— Загалом, мабуть, ні… У моєму ж випадку — без сумніву… Ось дивіться: коли слідчий запитав, чи я зізнаюся у скоєному, я мав сили сказати правду. Отже, я мав вибір: брехати чи не брехати. Коли ж я скоїв убивство — не буду вдаватися у подробиці, то було так жахливо, що я й згадувати не хочу… Скоюючи вбивство, вибору я не мав. Навіть якби був при ясній свідомості, то й тоді б не мав вибору. Щось, про присутність чого я й не підозрював, нараз прокинувшись у мені, було сильнішим за мене. Гадаєте, я б убив, якби мав вибір? Та ніколи… навіть найкрихітніше звірятко… А тепер, то й зовсім не був би на таке спроможний.

Ось, припустімо, існував би закон: убивати. За невиконання — смерть, як на війні… Мені б миттю винесли смертний вирок! Бо переді мною не було б вибору… Я б просто не зміг убити. Тоді, як я убивав і ґвалтував, усе було навпаки…

— Саме тому, що зараз відчуваєте себе, немов іншою людиною, мусите докласти всіх зусиль, аби уникнути вироку! — наполягав я.