Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Так, так, дуже подібно, — визнав я. — Але навіщо все це?

— Бо Вам насамперед треба вибратися з камери, — пояснив Красунчик Венцель. — Отой доктор Розенблят — негідник, яких на світі мало! Людина вже й без голови може бути, а він затято стоїть на своєму: здоровий, мов огірочок! Лише перед епілепсією має забобонний решпект. Хто її добре зуміє вдати, відразу потрапляє до тюремного шпиталю. А вже звідти втекти — дитячі забавки! — парубійко таємничо стишив голос: — Ґрати на вікнах лікарняної палати вже підпиляні, тримаються на чесному слові. Це теж таємниця батальйону! Лише дві ночі мусити добре пильнувати… Як побачите перед вікном мотузку з зашморгом, обережно, щоб ніхто не прокинувся, відігніть ґрати, пропхайте плечі в зашморг… Ми витягнемо Вас на дах, а тоді опустимо по інший бік вулиці. — Баста!

— Нащо мені тікати з в’язниці? — несміло запротестував я. — Я ж невинний!

— Це не причина відмовлятися від утечі! — від здивування Красунчик Венцель аж очі вибалушив.

Довелося прикликати на допомогу всю свою красномовність, аби змусити його відмовитися від зухвалого плану, вигаданого, як сказав Венцель, самим батальйоном!

Те, що я відхиляв «Божий дарунок» і готов чекати, доки воля сама до мене прийде, було понад його розуміння.

— У кожному разі якнайщиріше дякую Вам і Вашим добрим друзям, — зворушено мовив я, потискаючи йому руку. — Коли минуть важкі для мене часи, я насамперед Вам доведу свою вдячність.

— Та то зайве… — приязно заперечив Венцель. — Поставите пиво — ото й буде дяка, але не більше… пан Харусек тепер скарбник батальйону. Він розповідав, який Ви благодійник! Щось йому передати, коли я за кілька днів вийду звідси?

— Так, якщо Ваша ласка, — похапливо погодився я. — перекажіть йому, хай зайде до Гілеля і скаже, що я дуже тривожуся за здоров'я його доньки Міріам. Хай би пан Гілель не спускав з неї ока! Запам’ятаєте ім’я? Гілель!

— Гірель?

— Ні! Гілель.

— Гілер?

— Та ні! Гіцлель!

Венцель ледь не вивихнув собі язика, намагаючись вимовити таке важке для чеха ім’я, та, зрештою, йому це таки вдалося, хоч і намучився він.

— І ще одне: Хай би Харусек — уклінно його прошу — потурбувався, наскільки це йому під силу, про шляхетну даму… Він зрозуміє, про кого мова…

— Ви, мабуть, кажете про пані шльондру з аристократів, яка злигалася з отим німаком, доктором Саполі? Ге, вона розлучилася з чоловіком і поїхала кудись геть з дитиною та Саполі…

— Ви певні цього? — мій голос затремтів.

Хоч як я втішився за Ангеліну, усе ж серце мені болісно стиснулося.

Скільки я всього зазнав через неї, і ось… вона мене забула…

Може, повірила, що я й, справді, убивця.