Розділ «18 розділ У Воронячому гнізді»

Друзі щосили намагалися втриматися на диванах, та коли Блазнюк налетів на скелю, його тіло різко смикнулося, потім перевернулося — і всі, хто там сидів, посипалися вниз, мов стиглі груші.

На щастя, падати довелося недовго, бо під ними виявилося величезне гніздо, збудоване колонією ґав у порожнистому виступі скелі. Тож ніхто з них, навіть Джек – Гарбузова Голова, при падінні не зазнав ніяких ушкоджень. Безцінна страхопудова голова опустилася на м’які Солом’яникові груди. Чіп упав на купу листя і паперу, й це вберегло його від травм. Брошковий Жук торохнувся головою в Дров’яну Козлу, але нічого серйознішого, крім запаморочення голови, з ним не сталося. Лісоруба ошелешило падіння, але, побачивши, що на його блискучому нікельованому тілі навіть подряпини не залишилося, він одразу ж повеселів і обернувся до друзів.

— Політ скінчився несподівано і доволі трагічно, — мовив Лісоруб, — але не варто дорікати Блазнюкові, він і так зробив усе, що було в його силах. А от як вибратися звідси, про це нехай думає хтось інший, хто має мудрішу голову.

І він глянув на Солом’яника. Той підповз до краю гнізда й визирнув назовні. Унизу зяяло провалля, що сягало в глибину на сотні ліктів. А над головами височів прямовисний стрімчак із обламаною вершиною та Блазнюком-літуном, що й досі висів, зачепившись диваном за кам’яний виступ.

Становище було безвихідним, і коли друзі зрозуміли це, всіх обійняв чорний розпач.

— Тут ми в більшій пастці, ніж у палаці, — сумно мовив Брошковий Жук.

— Краще б ми нікуди не летіли, — простогнав Джек. — Боюся, гірське повітря шкідливе для гарбузів.

— Еге ж, а надто як повернуться ворони, — прохрипіла Дров’яна Козла, сукаючи ногами у марних спробах звестися на ноги. — От що вони люблять, то це гарбузи.

— Ти думаєш, вони сюди прилетять? — налякано запитав страхопуд.

— Ще й як прилетять, — відказав Чіп, — це ж їхнє гніздо. А птахів у цьому гнізді декілька сотень, не менше, — казав він, роззираючись довкола, — ви тільки погляньте, скільки всього вони сюди позносили!

І справді, чого тільки не було у воронячому гнізді! Злодійкуваті ворони багато років крали все підряд із людських осель і зносили сюди, і їх не хвилювало, що тут увесь цей крам перетворювався просто на купу мотлоху. А що гніздо було тут надійно захищено від людей, тим-то все, що потрапляло до гнізда, втрачалося для них назавжди.

Ворони крали все підряд, і Брошковий Жук, порившись у воронячому мотлосі, зачепився ногою за прекрасне діамантове кольє. Бляшаний Лісоруб так і прикипів до нього очима, тож Брошковий Жук подарував йому свою знахідку, не забувши спорядити цей дарчий акт пишною промовою. Лісоруб почепив кольє собі на шию, і не міг натішитися, коли великі діаманти заблищали на сонці.

Аж ось почувся шум і лопотіння сотень крил. Коли лопотіння поближчало, Чіп закричав:

— Ворони повертаються! Зараз вони нас побачать, розлютяться, і тоді нам кінець.

— Ой, я боюся! — заквилив страхопуд. — Тут мені смерть!

— І мені теж! — простогнав Брошковий Жук. — Ворони — найбільший ворог комах.

Більше ніхто не злякався ворон, але Солом’яник відразу ж постановив сховати тих, кому вони могли завдати шкоди. Тож, за його наказом, Чіп зняв страхопудову голову і заліг із нею на дно гнізда, а потім, також виконуючи Солом’яників наказ, біля нього примостився і Брошковий Жук. Бляшаний Лісоруб, навчений попереднім досвідом, звільнив від соломи все Солом’яникове тіло (крім голови, звісно) і притрусив нею Чіпа та Брошкового Жука, повністю сховавши їх від ворон.

І щойно вони це зробили, як на гніздо налетіла вороняча зграя. Побачивши у своєму гнізді непрошених зайд, гайвороння зайшлося несамовитим карканням і кинулося на них.