Розділ шостий

— А ще вона ніколи не називає дітей на ім’я чи прізвище, — додав я. — Вона б сказала «панна Брантлі», а не «Брантлі».

— Тобто ви не вірите, що це повідомлення автентичне? — спитав Бентам.

— Я не знаю, що то було, — відповіла Емма.

Нахилившись ближче до клітки, Бентам наказав:

— Перевірка справжності!

Птах нічого не відповів. Тоді Бентам обережно повторив команду і нашорошив вухо до птаха. Та враз він випростався.

— От чорт.

І тут я теж це почув. Цокання.

— БОМБА! — пронизливо закричала Емма.

Пі-Ті відкинув клітку в куток, згріб нас у захисні обійми й розвернувся до птаха спиною. А потім був сліпучий спалах і оглушливий вибух, але болю я не відчув: усе найгірше прийняв на себе ведмідь.

А ми не постраждали, тільки ударною хвилею мені заклало вуха й здмухнуло з Бентама капелюх, та ще була пекуча, хоч і, на щастя, нетривка спека.

Під дощем із клаптів фарби й папугового пір’я ми вийшли, спотикаючись, із кімнати. Ми були цілі й неушкоджені — всі, крім ведмедя. Той упав на всі лапи й, схлипуючи від болю, показав нам спину, обпалену, без шерсті. Побачивши це, Бентам розлючено закричав і обійняв тварину за шию.

Нім щодуху помчав будити Матінку Пилок.

— Ти розумієш, що це означає? — спитала Емма. Її всю трясло, очі були широко розплющені від жаху. Напевно, в мене вигляд був такий самий; після вибуху бомби людина інакшою бути не може.

— Точно я знаю одне: цього папугу прислала до нас не пані Сапсан.

— Очевидно…

— І Коул знає, де ми.

— Якщо раніше не знав, то тепер знає. Поштові птахи навчені розшукувати людей, навіть якщо відправник не знає їхньої точної адреси.

— А це означає, що Едисон у нього, — сказав я, і від цієї думки душа пішла в п’яти.

— Так… але тут є один нюанс. Коул нас боїться. Інакше не намагався б убити.