Розділ п’ятий

Той, що мав на оці пов’язку, відчинив перед нами двері.

— Приємного відпочинку, — сказав він, — але на вашому місці я б не посилав їх сьогодні в клітку, якщо не хочете відшкрібати їх потім від підлоги.

— Ми прийшли просто подивитися й повчитися, — відповів йому Шарон.

— Це розумно.

Шарон махнув нам рукою, і ми поспішили за ним, намагаючись триматися поближче й уникати поглядів тих, що стовбичили при дверях. Височезний Шарон мусив пригнутися, щоб пройти в одвірок, і весь час, поки ми були всередині, не розгинав шиї — така низька була в тому будинку стеля. Кімната, в яку ми зайшли, була темна, в ній тхнуло димом. І поки мої очі не адаптувалися до пітьми, я бачив лише цятки оранжевих вогників, що горіли то тут, то там. Дуже повільно кімната стала видимою. Її освітлювали гасові лампи, але світла від них було трохи більше, ніж від сірників, бо їх прикрутили до мінімуму. То було вузьке й довге приміщення, з койками в стінах, як у темних трюмах кораблів, що виходили в океанські плавання.

Я через щось перечепився і мало не втратив рівновагу.

— Чому тут так темно? — пробурчав я й таким чином порушив обіцянку не ставити запитань.

— Коли ефект амброзії потроху випаровується, очі стають чутливими, — пояснив Шарон. — Навіть слабке денне світло здається нестерпним.

Отоді я й помітив на тих ліжках людей. Хтось, розкинувшись, спав, інші сиділи в гніздах із зібганих простирадл. Вони проводжали нас поглядами, апатично курили й щось бурмотіли, перемовляючись. Дехто розмовляв сам iз собою, виголошуючи незрозумілі монологи. А в деяких були на обличчях пов’язки (як у тих, біля дверей) чи маски. Мені кортіло спитати про маски, але забрати порожняка й забратися звідти хотілося ще дужче.

Ми відгорнули завісу з висячих намистин і увійшли в кімнату, де було трохи світліше й значно більше люду, ніж у попередній. На стільці біля протилежної стіни стояв дебелий мужик і скеровував людей до однієї з двох дверей.

— Бійці — наліво, глядачі — направо! — викрикував він. — Ставки робіть у салоні.

Я чув, як десь у надрах будинку, за кілька кімнат звідси, кричать люди, і вже через секунду юрба розступилася, щоб пропустити трьох чоловіків, двоє з яких тягли третього, непритомного і скривавленого. Їх супроводжували свистом і глузливими вигуками.

— Ось як виглядають невдахи! — прогорлав чолов’яга на стільці. — А так, — він показав кудись у бічну кімнату, — виглядають боягузи!

Я зазирнув у ту кімнату й побачив, що там на всезагальний огляд виставили під вартою двох бідолах, вимащених дьогтем і обваляних у пір’ї.

— Нехай будуть нагадуванням, — сказав дебелий. — Усі бійці повинні провести в клітці дві хвилини, не менше!

— То ким ти будеш? — спитав у мене Шарон. — Бійцем чи глядачем?

У мене все стислося в грудях, бо я вже зрозумів, до чого все йде. Я мусив не лише приборкати порожняка, але зробити це на очах у розгнузданої та, ймовірно, небезпечної публіки. А після цього ще й спробувати вибратися. Я сподівався, що він не дуже сильно поранений, бо передчував, що його сила мені знадобиться, щоб прокласти собі шлях на вихід. Ці дивні просто так своєї нової іграшки не віддадуть.

— Бійцем, — сказав я. — Щоб його контролювати, я повинен підійти до нього поближче.

Зловивши мій погляд, Емма мені всміхнулася. «У тебе все вийде», — ніби промовляла її усмішка. І тієї миті я знав, що так і буде. Відчувши неабиякий приплив упевненості, я широкими кроками попрямував у двері, призначені для бійців.

Та впевненість протрималася секунди чотири. Рівно стільки часу мені знадобилося, щоб зайти в проміжну кімнату й помітити кров, калюжі крові на підлозі й криваві смуги на стінах та дошках долівки. Річка крові текла по осяяному світлом коридорчику, до відчинених навстіж дверей, за якими я бачив ще один натовп, а далі — ґрати великої клітки.